Після цього інциденту учасники атаки днів три чи й чотири «лікували рани» теплою сірчаною водою в лазнях Тифліса, а намісник царя на Кавказі по телеграфу розмовляв з Петербургом, і за розпорядженням самого прем’єр-міністра полковник Кубасарідзе одержав заслужену відпустку. Гармати зі схилу Ортачальської гори забрали, а для розв’язання конфлікту політичними методами у вікні в’язниці, замість полковника Кубасарідзе, з’явився прокурор, пан Калюзе.
— Арештанти, попросіть вашого представника прийти на переговори,— звернувся він до повстанців.
Бунтарі виділили для переговорів з начальством та з іншими представниками влади двох чоловік, про яких я не раз згадував у своїх записах: добродія Гогі Цуладзе й письменника-революціонера добродія Луку Петровича Дембіна. Дипломати не гаючись підійшли до вікна. Представившись і познайомившись, парламентери передали панові Калюзе прохання арештантів, щоб військовий лікар Щелкунов відновив виконання своїх обов’язків, тобто приймав у лікарні й відвідував хворих. Як згодом з’ясувалося, воно було зумовлене тяжким захворюванням Класіона Квімсадзе. Прокурор одразу ж згодився, і Щелкунова впустили.
Пай Калюзе почав переговори так:
— До яких пір ви маєте намір затримувати пана Коца й того другого... наглядача?
— Пан Коц і сволота Моська відбувають строк покарання, пане прокуроре,— відрапортував Гогі Цуладзе.
— За що? — посміхнувшись, спитав прокурор.
— За образу людської гідності, співучасть у гомосексуалізмі, за виконання протизаконних розпоряджень властей,— відповів Лука Петрович Дембін.
— Серйозні звинувачення! — похитав головою Калюзе.— На скільки ж їх засуджено?
— Ми не маємо повноважень розголошувати строк покарання, проте ми люди гуманні й винних у злочинах, вчинених на вимогу згори, судимо несуворо. Ми знаємо, з кого вимагати відповіді, настане час, і ми спитаємо! — сказав Гогі Цуладзе.
Прокурор Калюзе трохи помовчав, а потім сів на підвіконня, перекинув ноги на бік подвір’я й, витягши білосніжною хусточкою порошинку з ока, сказав:
— Ви знаєте, що зміна голови уряду означає зміну політичного курсу. Коли голова уряду залишає за собою також і портфель міністра внутрішніх справ, це означає, що він збирається зробити акцент на внутріполітичних проблемах. Ви згодні зі мною?
— Згодні,— відповів Цуладзе.
— Воно й видно — реакція й терор,— зауважив Дембін.— Правда, в усьому іншому становище не змінилося.
— Чому ж,— заперечив прокурор.— Воно змінилося, і якщо вас цікавить, можу навести вам досить промовистий приклад.
— Просимо.
— Його імператорська величність нещодавно звелів розбудити о третій годині ночі пана прем’єр-міністра й наказав йому негайно прийти. Його імператорська величність з поганим настроєм зустрів голову ради міністрів і міністра внутрішніх справ, кинув йому на стіл якийсь твір, аркушів на шістнадцять, списаних з обох боків, і грізно промовив: «Пане прем’єр-міністр, ви присяглися мені в тому, що невдовзі виведете мою імперію із стану смути й безладдя. Де ж ваша обіцянка? Що означає оце?!» Пан прем’єр-міністр попросив дозволу ознайомитися з документом. Діставши згоду, він узяв червоний олівець і почав читати. То був складений трьома студентами Петербурзького університету проект реорганізації Російської імперії шляхом проведення докорінних реформ. Починався проект з думки, що цар мусить зректися престолу, а кінчався закликом до ліквідації приватної власності.
— Яка прекрасна молодь пішла, пане прокуроре! — не стримався Лука Петрович Дембін.
— Чудова, пане Дембін, блискуча, але... дозвольте продовжити... поки государ імператор нервово ходив сюди й туди по кабінету, пан прем’єр-міністр знайомився з проектом, роблячи помітки червоним олівцем.— «Закінчили?» — спитав імператор. Пан прем’єр-міністр кивнув головою.— «Ну як?» — «У мене до вас є прохання, ваша величність!» — «Кажіть!» — «Я, ваша величність, не скривджений вашою увагою й довірою. Тому прошу вас видати такий наказ: «Надалі, до опанування правил правопису російського, державних проектів не писати, часу не відбирати! Микола». На цих шістнадцяти аркушах допущено понад шістдесят стилістичних, орфографічних і пунктуаційних помилок, ваша величність. Я надішлю ваш наказ авторам листа, встановлю над ними нагляд і доповім вам про наслідки. Государ імператор згодився. Рукопис було відіслано студентам на адресу університету. Конверт зі штемпелем його величності, природно, викликав серед студентства великий ажіотаж, близько двохсот молодих людей зібралося на урочисте розпечатування й читання пакета. І наслідок: двоє залишили університет і доїхали до батьків, у маєтки, експропріації яких вони так завзято домагалися в своєму проекті. Третій — спився! Цар лишився на троні, необхідні реформи здійснює прем’єр-міністр. А ви кажете, що нічого не змінилося. Як вчинив би попередник пана прем’єр-міністра? Запроторив би їх на заслання... Хочу довести до відома, що про ваш бунт панові прем’єр-міністрові доповіли, і віднині все робитиметься згідно з його розпорядженнями.
— А що ж робитиметься, цікаво знати? — спитав Гогі Цуладзе.
Пан Калюзе посміхнувся й сказав:
— Нічого нового, абсолютно нічого! Ви мене зрозуміли?
— Як це — нічого? — здивувався Лука Петрович.
— Зрозуміло, я трохи переборщив. І справді! Як це нічого? Будуть нововведення, неодмінно будуть! Ну, скажімо, вам дозволять діяти, як ви знайдете за можливе,— у межах в’язниці й законності. Оце і є нове. Далі — суд визнав вас винним, і вам: винесено відповідний вирок. Вирок є закон, і закон має здійснюватися за будь-яких умов. Як казали в давнину, pereat mundus, fiat justitia[43]. Отже, ви залишитеся сидіти, поки не відбудете повністю покарання. Повинен повідомити також, що присутствія, які розглядають скарги й прохання про помилування, діятимуть, як і до цього, і щодо бунтарів не вживатимуть надзвичайних заходів. Так, що ж іще?.. Ага, згадав — як і раніше, ті, хто відбув строк покарання, звільнятимуться, і, як завжди, прийматимуться нові групи засуджених. Іще: гадаю, ви нам передасте заложників, як обіцяли, і ми їх покараємо, як і належить. Оце і все. Здається, я нічого не забув. За провини, вчинені у в’язниці до сьогоднішнього дня, держава карати вас не буде, їй досить і того, що виконується за законом, інакше кажучи,— ви відбуваєте належний вам строк покарання. Живіть як хочете, але майте на увазі, що нового злочину вам не подарують...
Прокурор Калюзе не став чекати реакції на свою промову, побажав парламентерам здоров’я й пішов.
Оце й усе.
А реакція, правду кажучи, була приголомшлива,— парламентери стояли, як ідіоти, встромивши очі в порожнє вікно. Тривалу мовчанку порушив сміх Гогі Цуладзе.
— Оце так прем’єр-міністр! — промовив Лука Петрович.
Треба ще сказати, що прокурор Калюзе приховав, а може, просто забув одну важливу обставину. А сталося ось що: в’язничну варту змінили, привели нову військову частину й розширили заборонені зони, довівши їх до ста метрів. Мета цього заміру була зрозуміла: у в’язниці не здійснювалася служба нагляду, і адміністрація застрахувала себе від можливого підкопу — кому до снаги прорити тунель завдовжки сто метрів? Історія в’язниць такого не пам’ятає. Цей захід, власне, був зайвий: у в’язниці, звідки щодня когось звільняють, неможливо забезпечити конспірації підкопу, тим паче, коли кожен тиняється з своєї волі, де хоче й коли хоче...
Шалва Тухарелі
Мені комітет доручив стежити за настроєм мас, за взаєминами різних груп І прошарків в’язничного населення і за загальною ситуацією. Я ходив, слухав, дивився, ні в що не втручався,— звичайно, коли в цьому не було кончої потреби,— і про свої враження й висновки доповідав Хомі Комодову та Андро Чанейшвілі. Даті Туташхіа ми нічого конкретного не доручали, і сам він теж нічого на себе не брав — ні обов’язків, ні відповідальності. Очевидно, через свою цікавість скрізь ходив за мною. Власне, щиро кажучи, скоріше я ходив за ним... Чи йому щастило, чи з природи він був обдарований рідкісною інтуїцією, але завжди ноги приносили його саме туди, де відбувалося щось важливе — розмова, суперечка, якась сварка. Ладен заприсягтися чим завгодно, я не тільки не хотів заводити своєї агентури, але й взагалі не збирався користуватися чужими донесеннями... Проте людська маса, народ, громада — назвіть, як хочете,— це щось незрозуміле й таємниче! Хто, звідки і як відгадав, хто мене призначив і в чому моя місія? Я не беруся відповісти на це запитання, але не минуло й двох годин після першого засідання комітету, на якому мені було доручено цю роль, як я вже мав цілий штат добровільних помічників. Приходили якісь незнайомі люди і без будь-яких моїх прохань, нічого не з’ясовуючи і не вточнюючи, як щось само собою зрозуміле, здавали мені звіт про побачене й почуте, і,— що найдивніше,— майже кожен точно знав, що потрібно мені, тобто комітетові й бунту.