— Моє шанування, князю Вано! — привітав його Дата Туташхіа.
— Дай вам боже здоров’я! — Старий глибоко зітхнув.
— Як живеться, Іване Даріспановичу? — спитав я.
Вано Тархнішвілі трохи помовчав і сказав:
— Стомивсь я, Шалво... Неймовірно стомився! І коли вже воно всьому цьому настане край?
Сили, здавалося, й справді покинули його.
— Знаєте, про що я думаю, панове? — знову заговорив він до нас.
— Ми слухаємо.
— Я прямий нащадок Георгія Саакадзе[44]. Мої предки останні триста років провели в смутах і чварах. Мабуть, у мені зібралася втома всіх поколінь роду. Зараз, на схилі віку, я це відчуваю. Я знеміг!
Якийсь час мовчали.
— Відпочиньте, князю Вано,— сказав Дата.— Нехай молоді бунтують, свій борг ви сплатили з лишком. Усі це знають.
— Не можу. Моє місце тут,— добродій Вано Тархнішвілі опустив голову на груди й знов поринув у себе.
— Не піде він звідси! — мовив Дата Туташхіа, коли ми відійшли.
Запам’ятав я ще матір Гогі Цуладзе. Та поважна дама приходила через кожні три дні й, хоч би о якій годині їй щастило відіслати передачу й одержати відповідь, лишалася тут до смерку. Такі батьки взагалі рідко бувають, а тим паче старі. Це личить молодим мрійницям, романтично закоханим у своїх чоловіків. Ніби все зроблено й можна повертатися додому з солодким почуттям виконаного обов’язку, ба ні!.. Стоїть і дивиться на в’язницю, задоволена, що вона тут, так близько біля дорогої їй людини, біля свого горя! Листи матері Гогі Цуладзе були у в’язниці предметом сумних жартів. Усі вони починалися так: «Гогі, синку, голубчику мій. З гарячого я змогла принести тільки чахохбілі[45], коліна крутить, важко мені стояти коло плити. Інше — зайшла на базар і посилаю...» Далі йшов докладний список надісланих харчів, а наприкінці завжди приписка: «Арчил зовсім божевільний, горе моє, але розумник великий». Арчил був єдиний син овдовілого Гогі Цуладзе, бешкетник, але розумник, як і більшість хлопчаків його віку. А ноги Ніно хоч і не тримали її коло плити, та зате під в’язничними стінами могли тримати гладку жінку до пізньої ночі. Потрібна велика духовна сила, щоб дивитися на стару матір за в’язничною огорожею й не зламатися. Родичі не розуміють цього й стоять годинами, а в арештанта до горла колючим клубком підкочується злість, і він жартує — а що йому лишається!
Якось мені випало чергувати від півночі й до обіду наступного дня, і в цьому мені пощастило, бо головна баталія нашого бунту розігралася саме на моєму чергуванні.
Після засідання ми з Датою пішли відпочити, і в розмові я спитав його:
— Ти колись був одружений?
— Ні.
— Ну, а подруга була?.. Кохати доводилося?
— Для справжнього кохання час потрібний, Шалво,— відповів Дата Туташхіа.— А вільного часу доля мені не відпускала.
— Не розумію я тебе! Буває ж кохання з першого погляду.
— У пісні.
— Чому лише в пісні? Хіба не бувало в тебе, що побачив жінку і — край? — Я й справді не розумів його.
— То не кохання, я гадаю.
— А що ж?
— Не знаю, як сказати... Ну, симпатія, захоплення, може. Для тіла це. А кохання — духовне. Треба хоч трохи разом побути, щоб одне одному в душу заглянути, і, коли її душа стане необхідна твоїй, тоді це можна назвати коханням. А коли та жінка ще й мати твоїх дітей, тоді кохання ще сильніше.
— Може, й правда твоя,— згодивсь я.— А серйозне захоплення було в тебе, закоханий ти бував?
Після безсонної ночі Дата мав стомлений вигляд, а все ж в очах у нього щось спалахнуло, та одразу й згасло, він знову спохмурнів і сказав:
— Один раз... то, здається, було кохання, але... давай краще подрімаємо, Шалво.
Він повернувся на бік і більше нічого не говорив.
Я теж не допитувався.
Існує поняття — цільна натура. Особисто я саме такою натурою вважав Класіона Квімсадзе — вічна йому пам’ять. Цільною тому, що він однаково чітко виявляв усі людські якості, зокрема й негативні, але вчинки його завжди були сповнені великодушності й високої моральності. Саме так я розумію цільність натури. Навряд чи хтось інший, крім Класіона, міг додуматися до асенізаційних фонтанів, безпосереднім наслідком чого було не тільки те, що вигрібні ями винесли за межі в’язниць у всій імперії, а й те, що за кожним учасником атаки закріпилося прізвисько г....їда. У кількох випадках доходило навіть до дуелі. У зв’язку з поширенням згаданого прізвиська було видано наказ військового міністра. Наказ, природно, дав відчутно протилежний наслідок.
Хочу розповісти вам про створення парламенту, але в моїй пам’яті парламент і Класіон Квімсадзе чомусь зафіксувалися разом, і це всупереч тому, що Класіон був запеклий противник того, щоб передавати владу парламентові, й на його засідання не ступав і йогою, не рахуючи одного-єдиного разу.
Правда, все йшло добре, ми зуміли відбити кілька атак, разом, і це всупереч тому, що Класіон був запеклий противник Опозиція, як відомо, обов’язковий атрибут усіх повстань і революцій, супутник всіляких соціальних реформ і зрушень. Вона може набирати різних форм. Чалаб, скажімо, подав комітетові кілька записок, в яких шушваль постачала обложників відомостями про становище і навіть давала поради, як придушити бунт. Разом з тим було багато випадків вияву відвертого невдоволення, а часом і закликів проти повстання. Ось один з них. У гурті арештантів стояв в’язничний кравець і говорив:
— Не минало місяця, щоб я не призбирав тридцяти-сорока карбованців. Як було? Дуже навіть добре було. А тепер що, краще буде? Побачиш, що вони з нами зроблять!
— Не бійся, поки царська влада буде, і в’язниця буде. Сиди собі й ший,— заспокоїв хтось.
У другому гурті обговорювали, як улаштувати масову втечу.
— Мені на цю їхню заваруху начхати. Мені на волю треба. Десять років від дзвінка до дзвінка протрубити!
— А ти зачекай, подивись, куди народ поверне. Народ — він хитрий, він своє діло знає. Тримайся до нього якнайближче і на очі не показуйся. Вийде щось путяще — і тобі перепаде. Не вийде — з чим був, при тому й залишився!
— А мені ні те, ні друге не потрібне. Мені рік лишилося сидіти. Рік я хоч на кілку просиджу... а революцію нехай вони самі роблять!— чути було в третьому гурті.
Коли я ще раз доповів комітетові про такі настрої, Класіон Квімсадзе так і спалахнув, слова нікому не дав сказати:
— Говорив я вам, шушваль усю треба було ще в перший день гнати з в’язниці. В астраханській в’язниці, чули, який був випадок? П’ятеро ув’язнених — двоє двірників, асенізатор і ще двоє якихось негідників — дістали десь горілки, нажлуктилися й заспівали «Боже, царя храпи». Усіх п’ятьох — у карцер. На другий день, надвечір, начальник в’язниці наказав привести тих співців і сказав: губернатор звелів усіх п’ятьох завтра ж уранці повісити, о сьомій ранку всі п’ятеро будьте тут, біля входу. І знаєте, що з того вийшло? В одного вночі стався серцевий приступ, і він помер. А інші четверо рівно о сьомій ранку прийшли до призначеного місця з міцними й добре зробленими петлями на своїх шворках, а в двох знайшли ще в кишенях покаянні листи до астраханського єпископа. Я це на свої очі бачив. Не буде від них спокою, люди добрі. Гнати, поки не пізно, ось що!
Не знаю, як з петлями та покаянними листами,— хто повірив, а хто й ні,— але що від цього прошарку нічого, крім шкоди, не можна чекати, це було зрозуміло всім.
Так чи інакше, а комітет на одному з засідань, після жвавого обговорення й суперечок більшістю голосів прийняв ухвалу про свободу совісті, право кожного мати свій погляд на те, що відбувається, і своє ставлення до бунту. Було відзначено також, що той чи інший погляд, раз він існує, неодмінно є виявом мислення того чи іншого прошарку, і бунт має розвиватися, враховуючи вимоги всіх прошарків, але за програмою, прийнятою більшістю. Виявити ставлення до повстання всіх прошарків було неможливо без виборного дорадчого органу, в якому мали бути представлені всі нації, всі класи й соціальні групи. Орган покликаний був узагальнювати їхні погляди й виробляти спільну позицію.