Сахнов повеселішав, зиркнув на намісника, докірливо — на мене і, обернувшись до Зарандіа, хотів уже був спитати..., Але не встиг — Зарандіа подав йому витягнутого з портфеля папірця й сказав:
— Ту операцію ми здійснили в травні. Під час слідства — то був уже вересень — брати, єврея-контрабандиста запропонували мені хабар. Запропонували в такій формі і за таких обставин, що викрити їх у підступності не можна було. Змусити їх запропонувати мені хабар одвертіше — означало б поставити себе в становище винного. Єдина можливість, яка залишалася в мене,— це запевнити їх, сказавши, що, позаяк їхній брат вчинив незначний злочин, він дістане, на щастя, два роки ув’язнення. З тим я й випровадив їх. А через три дні, тоді ж таки, у вересні, в моєї дружини опинилися сережки, про які говорено так невиразно. Я дізнався про це через тиждень, а ще через кілька днів, тобто третього жовтня, нотаріус у Кутаїсі завірив оцей документ.
Папірець Зарандіа вже перекочував до мене. Кутаїський нотаріус засвідчував той факт, що Мушні Зарандіа повернув сережки євреям.
Я засміявся. Намісник пригубив склянку з водою і тихо сказав Сахнову:
— Un vrai Satan![17]
Зарандіа сам знав, хто він і чого вартий, йому не потрібне було намісникове засвідчення.
— Добродію Зарандіа, я сподіваюся, ви не образилися від тієї незручності, що виникла в нашій розмові й була лише неминучою формальністю? — спитав намісник.
— Безперечно! — озвався Зарандіа.
У кабінеті запала ніякова мовчанка. Намісник глянув на Сахнова раз і вдруге — немов хотів спитати, чому ж мовчить пан полковник. Сахнов перебирав папери, явно бажаючи показати: ось закінчу, і підемо далі. Мушні Зарандіа цвів від задоволення. Я намагався відгадати, навіщо потрібна була ця нарада, оповита такою таємничістю. Бо ж не задля того приїхав Сахнов з Петербурга, щоб поставити Зарандіа ці двоє ідіотських запитань?
Нарешті полковник зібрався з думками й, відкашлявшись, сказав:
— Внутрішнє становище в імперії таке, що треба якомога швидше позакінчувати всі запущені чи відкладені справи. На підвідомчій вам території самоуправно діють банди розбійників, не менше як по двадцять душ, і розбійники-одинаки — їх і не злічити. Всі заходи, що вживалися для їх ліквідації, не привели до бажаних результатів. Чим можна виправдати такий стан?
Сахнов чекав відповіді від мене. Раз на два-три місяці наше відомство надсилало до Петербурга доповіді, і про стан справ у краї Сахнов знав. Проте він наполягав на поясненнях. Я не дозволив собі подробиць і був небагатослівний:
— Ми боремося з бандитизмом застарілими, непридатними засобами — це перше. Боротьбу одразу ведуть кілька відомств: поліція, жандармерія, військовий округ, а серйозно — ніхто. Дії згаданих відомств часто суперечать одна одній і тому — марні. Це друге. Третє: бандити мають надійну опору — населення співчуває їм, і вони користуються його допомогою, а ми цього майже зовсім позбавлені. Четверте: з нашого боку цією боротьбою займаються люди з обмеженими здібностями і вбогим розумом, а кожен з бандитів — особистість відважна й вельми досвідчена. Я кажу о-со-бис-тість! Розбійників, котрі розумом і духовними якостями не переважають своїх переслідувачів, ми виловлюємо легко: за останні п’ять років таких налічено п’ятдесят чоловік!
— Яка ваша думка? — звернувся Сахнов до Зарандіа.
— Сказане його ясновельможністю випливає з багаторічних спостережень і досвіду, чимало разів перевіреного. Тому міркування його ясновельможності видаються мені безперечною істиною.
Фізіономію Сахнова спотворила гримаса: кому потрібний на нараді оцей лицемірний суб’єкт? Намісник помітив той жест і зайшовся рум’янцем. І не тому, що відповідь Зарандіа зачепила його, а тому, що все, про що я говорив, лише повторювало численні доповіді, що їх за схваленням намісника надсилали до Петербурга. Гримаса Сахнова, адресуючись намісникові, зневажала його думку.
— Граф має слушність! — категорично мовив намісник.
— Та й мені так здається,— квапливо згодився Сахнов і, помовчавши, проказав, ніби вирішуючи для себе: — Отже, треба змінювати спосіб боротьби з бандитизмом, передати цю справу у відання лише одного відомства, підірвати опору бандитизму серед народу, позбавивши бандитів його співчуття, і залучити до справи людей мислячих і досвідчених. Чи не так?
Щоб зробити такий умовивід з усього, що я сказав, не треба було великого розуму. Висновок, видимий і досяжний, уже лежав на поверхні. Та й письмові доповіді, як я вже казав, надсилали Ми до Петербурга одну навздогін іншій. А проте тямовитість Сахнова здивувала мене, поки я не помітив, як він раз по раз крадькома зазирає у витягнуті з портфеля папери, з яких погляд мій вихопив знайомі сторінки наших доповідей.
— Мета нашої сьогоднішньої наради — знайти вихід із становища. Прошу учасників наради висловлювати свої міркування з приводу цього,— Сахнов уп’явся очима в намісника.
— Граф у своїх доповідях недвозначно звертав нашу спільну увагу на стан речей. Він відомий і вам, проте, якщо його ясновельможність побажають, ми можемо вислухати ще раз.
— Намісникові його величності на Кавказі мають бути надані особливі повноваження. Це дасть змогу нам діяти в кожному окремому випадку відповідно до ситуації і обіцяє успіх.— Мені було нудно говорити про речі, про які говорено, писано, доповідано тисячі разів. Мене змушували переливати з пустого в порожнє, тому я сказав, ледве стримуючись: — Його імператорська величність не відмовить своєму намісникові в цьому привілеї, якщо буде дотримано однієї тонкості: шеф імперської жандармерії має підтвердити необхідність особливих повноважень спочатку міністрові внутрішніх справ, а потім і його величності. Щоб де сталося, ви повинні, поділивши наші погляди щодо цього, переконати шефа жандармів у доцільності наших претензій.
— Що означають особливі повноваження?
— Намісник повинен дістати право амністувати давні злочини бандита і право помилування. Ордер намісника про помилування повинен мати силу закону! — пояснив я Сахнову.
Полковник задумався й, очевидно, бажаючи бути люб’язним, звернувся до Мушні Зарандіа:
— А що думаєте ви?
— Пане полковнику! Я гадаю, умовивід, який зробили ви із слів його ясновельможності графа Сегеді, визначає наші вчинки і дає нам конкретну програму, з якою не можна не згодитися. Якщо ваша ласка, я дозволю собі розгорнути вашу думку, надати їй ясності і форми з тією лише метою, щоб самому собі зробити її чіткішою і зрозумілою до кінця...
— Трохи згодом, добродію Зарандіа... Якось іншим разом! — полковник обірвав Зарандіа на цих словах.
— Ні, пане полковнику!.. Я прошу дозволити добродієві Зарандіа взяти участь у нашій нараді й висловити свої міркування! — сказав я холодно.
Я наполягав на цьому, маючи ось що на увазі:
Зарандіа належав до людей, котрі щодо кожного випадку мають свою думку і здатні скласти розумний план дій. До того ж план Зарандіа бував завжди вдалий і передбачав дії досить енергійні, хоч були в ньому і ризик, і дивацтво, і незвичайність,— тому людям недалеким або таким, що мало зналися на справі, він видавався часом сумнівним і навряд чи здійсненним. Зарандіа знав це. Ось чому свій план він звичайно — і, треба сказати, досить безсоромно — приписував найвизначнішій особі з учасників обговорення, маючи на оці, що вплив тієї особи піднесе його план на висоту, яка самому Зарандіа поки що не доступна. У такий спосіб Зарандіа завойовував для свого плану прихильність визначної особи, і доля плану вирішувалася щасливо, бо впливова особа охоче й швидко починала вважати себе справжнім автором хитромудрого плану. Те саме проробляв він зі мною — і не раз. Мушу признатися, я легко піддавався омані через просту людську властивість: у глибині нашої душі завжди жевріє думка чи зачаток її з приводу предмета, який уже колись привернув нашу увагу, і коли зовсім інша людина раптом висловить цю думку, виразно її сформулювавши, нам вона може видатися істиною вже знайомою, до того ж істиною, яку встановили саме ми.
З перших слів Мушні Зарандіа я зрозумів: план у нього готовив, і Сахнову визначена роль його псевдоавтора. З однаковою цікавістю став я стежити і за викладом плану, і за тим, як уготовувалася пастка Сахнову.