За селом у нас була нивка, на тій землі добре родило гомі[30], і я посіяв його там. І ось пішли ми з Еле на свою ниву подивитися, коли збирати врожай. Минуло тоді вже два дні, як у нас украдено Бочолію. Бачимо, йдуть з лісу жінки з в’язками хмизу.
— Доброго ранку, Дато-батоно!
— Доброго ранку!
— Ви знаєте,— каже одна,— з поліції чоловік приходив у село, ви чули ж, мабуть, що він казав?
— А що казав той чоловік? — випередила мене Еле.
— Казав, що злодія поліція затримала і якусь теличку від нього забрали. Якщо, мовляв, хтось з вашого села постраждав, нехай у поліцію прийде, прикмети телички назве й забере її.
— А якої масті та теличка, він не казав? Скільки їй, не казав? — спитала Еле.
Чого тільки жінці не спаде на думку!
— Ні, не казав, Еле,— відповіла сусідка, і довго ще кудкудакали вони про те, чи міг чоловік з поліції сказати, яка на вигляд та теличка, чи не міг.
Жінки з хмизом пішли, а Еле торочила своє:
— То наша Бочолія, чує моя душа!
Прийшли ми додому, і став я прикидати, чи могла попасти наша теличка в поліцію і чого їй там, власне, треба. Але ні до яких хитромудрощів не міг додуматись. Не вкрали ж вони Бочолію для того, щоб мене заманити?.. Якби схотіли, вони б і так могли мене заарештувати. Що в них, солдатів не вистачає чи козаків?! Документ про помилування завжди при мені. Не може ж кавказький намісник з доброго дива скасувати своє рішення? Тисячу разів я все зважив, зміряв і нічого підозріливого не знайшов. Але, як то кажуть, чоловік рядить, а бог сміється — хіба не могло трапитися й мені такого! Та все ж вирішив: хоч моя теличка, хоч не моя,— все одно в поліцію я не піду! І ніяка сила не зрушить мене з цього місця. Нізащо! Але знаєте, що буває, коли жінка причепиться до тебе, як реп’ях, та ще коли до того ж вона — твоя сестра, що все життя молилася за тебе, а сльози, пролиті нею через тебе, ні в якому глечику не вмістяться,— ніякий молодець тоді не встоїть, це я вам точно кажу. А Еле не вгавала: іди та й іди, я знаю, каже, що то наша Бочолія в поліції. Якщо ми втратимо Бочолію, знову занепаде наш дім, наша сім’я, у нас ніколи не буде нашої худоби. Чого тільки я не обіцяв їй, як не вмовляв. Вигадав навіть, що порода нашої худоби переводиться, що мені вона вже не подобається, ось візьму й куплю десять теличок іншої породи... Еле так і накинулась на мої слова. Тоді я давай відступати й запропонував, що поїду в Ахалкалакі й привезу теличок з нашого старого табуна, якого Хацаціа продав молоканам. А у відповідь тільки — ні та й ні. Ніхто не замінить їй Бочолії — от і все! Кінець кінцем посварилися ми з нею. За цілий вечір І слова не сказали одне одному. Встав я на другий ранок — де ж це моя Еле? Розпитав сусідів; кажуть, пішла пішки в поліцію по телятко. А дорога — сорок верстов туди та сорок назад. Спочатку розсердився — нехай іде, навчиться уму-розуму. Та жаль її стало. Осідлав я коня й поскакав. Наздогнав її вже далеко за селом. Благав, просив, ледве вмовив повернутися, а сам,— що вдієш,— поскакав у повітове наше містечко. Усе ж таки був задоволений, що бідолашній Еле не доведеться до поліції ходити, принижуватися перед ними. Ні про який обман я дорогою й гадки не мав. Кінь у мене добрий, і було ще далеко до вечора, коли я під’їхав до поліцейського участку. Зіскочив з коня, прив’язав його до дерева і ввійшов у двір. Двір — просторий, з усіх чотирьох боків високим парканом і будівлями оточений. Поліцмейстер, я знав, на другому поверсі сидів. Підійшов я ближче до його балкона й гукнув:
— Никандро Кіліа, виглянь на хвилинку, діло є до тебе!
Вийшов він на балкон, перехилився через поручні:
— Здрастуй, Дато Туташхіа!— Ще й усміхається, паскудна пика! — Чого це ти блигом світа провідати нас прийшов? Скоїлося щось у тебе? Чи скривдив хто ненароком?
— Здрастуй, Никандро... Украдене теля, кажуть, у вас є. Чи не моє, перевірити хочу!
Мало з реготу не задихнувся Кіліа:
— У Мегрелії в тебе вкрали?!
— Украли! — і самому смішно стало.
А Кіліа посміявся та й питає:
— Коли в тебе вкрали?
— Чотири дні тому.
— Габісоніа,— закричав він.— А йди сюди!.. Коли ми теля відібрали в злодія?
Витягся Габісоніа в струну перед своїм начальником і сказав:
— Три дні тому.
— А якої масті твоя теличка? — спитав мене Кіліа.
— Ой не хитруй, Никандро Кіліа! Ти ж бачив ту теличку! Хіба не так? А якщо бачив, то добре знаєш, моя вона чи не моя. Чи забув, що в Туташхіа худоба чорна з білою відмітиною... Сьомий місяць моїй теличці, а очі в неї голубі.
От дивак, звичайно, бачив. Тому й питаю,— мовив Кіліа і, повернувшись до Габісоніа, додав: — Я гадаю, це його теличка. А ти що скажеш?
— То його теличка, точнісінько така, як Дата сказав! — підтвердив Габісоніа.
— Ну, гаразд, Дато,— мовив Кіліа.— Піди в стайню, там стоїть твоя теличка. Якщо твоя — забирай, та й квит. Її тут не кривдили, твоєї телички,— годували, напували, а що боки в неї побиті, то це злодій винен. Як він її таскав — збагнути не можу. Ну, прощавай, будь розумником!
Оглядівсь я. Ні, нічого підозріливого не можна було помітити. На подвір’ї никав конюх, під парканом дрімав поліцейський. Відчинив я двері в стайню, І справді — то була наша теличка. До стовпа прив’язана кінською вуздечкою. Впізнала мене, бідолашна, замукала. Підійшов до неї, погладив по шиї. І що ти думаєш? Честю заприсягнуся — її голубі очі налилися слізьми. Ну, розв’язав я її, зняв з неї вуздечку, а що робити далі — не знаю. Мотузки я з собою не прихопив, хіба думав, що знайду її, а крім того, так розхвилювався вранці, що й не до мотузка було. Та догадався скинути з себе ремінь і накинути його на шию теличці. І так рушили ми до дверей. Вибрикує і чмише Бочолія на повідку. Підійшов я до дверей, штовхнув їх. Вони не відчиняються. Наліг сильніше — нічого не виходить. Бачу, заминули знадвору. Розізливсь я, розігнався і гахнув плечем. Та двері ані руш, товстенні були, міцні, й, видно, підперли їх добряче знадвору.
— Що з тобою, Дато Туташхіа,— почув я знадвору чийсь поганий голос.— Не можеш дверей одчинити? Нічого, потерп, потерп!
— Зараз же відчини, шмаркач!..— закричав я.— Я прийшов сюди не жартувати з тобою!
— А ніхто з тобою й не жартує, Дато Туташхіа,— вгорі у віконці з’явилася брезкла пика Кіліа.— Ти заарештований, і годі кричати!
— Та як ти смієш, сучий сину, в мене документ од намісника. І Мушлі Зарандіа покаже тобі, де раки зимують!
— Мушні Зарандіа далеко звідси, за прокламаціями гониться. А на документ на свій можеш плюнути. Хіба ти не знаєш, що в Тифлісі тепер новий намісник і він не відповідає за папери свого попередника?
— Совісті не було ні в батька твого, ні в діда твого,— крикнув я до Кіліа.— І ні в кого з роду вашого з перших днів після потопу. Де ж їй узятися в такому негідникові, як ти?
— З восьми коней, що стояли в цій стайні, Дато Туташхіа, шестеро забрав ти, з них двоє були мої кровні. Де ж була твоя совість, коли ти відбирав у свого земляка й одновірця коней і продавав їх туркам? То твоя совість — чи твого батька, чи дідова, чи всіх твоїх предків після потопу?
— Та не забирав я тих коней,— сказав я.— Можу заприсягнися. Даремно тільки плещеш! Засіло в твоїй тупій голові! І нічого довести не можна. Ви всі однакові кретини — що Паташідзе, що ти... Наче близнята. Хіба вас переконаєш?
А насправді було ось як: Тітмеріа украв із стайні коней, а потім подарував їх мені. А в мене борг був великий, лихвареві Кажі Булава. І тому коней я туркам у Поті продав. Що правда, то правда.
Трохи перегодом вони відчинили все ж таки двері й навшпиньках зайшли в стайню. Було їх чоловік, здається, вісім, і в усіх маузери в руках. А я перед ними один, і нічого, крім ременя, накинутого теличці на шию, як ти сам розумієш, немає. Правда, досить було мені гарикнути як слід, щоб у половини з них душа в п’яти сховалася від страху. Знаю, пробував не раз.