— А що треба нам? Чого хочемо?
— Чого хочемо — сам бачиш. Роз’яголили про нас плітки, облили брудом і поперекривали всі дороги. Тебе з Кахеті вижили, та й мені не легше — де й ноги моєї не було, і там моїм іменем мерзоту чинять. Таких ділець, як Шалібашвілі, та ще й гірших, не менше сотні налічити можна — і все записано нам на карб! Я знаю, чиїх рук це діло. Влада наша старається, та сама вона не впорається, її діло — наказати, а вже охочих довести цей наказ до кінця — і не злічити. Вони шастають поміж людей, як вовки в овечій шкурі. Хто здатний на зло, що його над тобою і мною чинять, тон на все здатний. У цих прихвоснях — її сила, без них держава не обійдеться. Тому й знахабніли ці тварюки — влада за них, закон до них не підступиться. Щоб задушити це зло ще в зародку — немає у нас з тобою сили. А ось щоб руки йому поодтинати — на це ж бо стачить нас?..
— Стачить!
— Про що я й кажу, що я й роблю. Ти спитай мене, чого йдемо, яка в цьому потреба? А щоб оті довжелезні руки пообламувати, а там побачимо, як воно буде. Тобі полоти доводилося — грядки чи там ниву?
— Ну то й що? Бур’ян же знову виростає!
— Виросте — знову повиривай!
— Та ти що? Де вже нам самим таку силу-силенну землі здужати?
— Усієї, звісно, не здужаємо, це ти правду кажеш. Але в бур’яну, який виростає на прополотому місці, вже немає тієї сили. Це одне. А друге: почнемо ми з тобою полоти — й інші за нами потягнуться. Справедливість візьме гору, таких, як ми, буде дедалі більше, і коли нас стане легіон, ми рукою й кулею дотягнемося до зла, що гніздиться аж зверху!
— Гаразд, давай думати, з якого боку до цієї справи підступити.
— Тут, у Хашурі, я знаю одного. І злодієм він був, і вуркаганом, і по в’язницях намотався. Одне слово — негідник несосвітенний, але в кожного негідника свій нюх на чужу гидоту — він завжди її знайде й запам’ятає, а скрутно буде — він змусить інших негідників виручити себе. Прізвище того негідника Дастурідзе, а звати Коста. Присилуємо його розказати все, а там видно буде.
— А що за тим Дастурідзе тягнеться?
— Одна його справа пахне коли не каторгою, то десяткою в Олександрівському централі.
— Тоді він не одкрутиться!
Поки йшли до Хашурі, обмізкували, з чого все починати. Той Дастурідзе тримав на залізничній станції ресторан. Першим мав заявитись я. Дата з косами лишився в затінку на лавці, яких було чимало на пристанційній площі. Я обійшов ресторан із задвірків і зазирнув у кухню. Під стіною, що навпроти вікна, куняв кухар. Біля вікна посудниця середнього віку мила посуд у ночвах. На великому столі стояло штук тридцять мисок з чанахі[32], чекали черги в духовку. Мух було стільки, що, мабуть, у Хашурі жодної вже не лишилося — всі сюди позліталися.
Кухар продер був очі, хотів щось сказати й не зміг. Тільки за другим разом видавив із себе:
— Косто, вийди, а то в миски мух понападало.
— Іду! — залунало у відповідь, але з’явився Коста не скоро.
Видно, то й був Дастурідзе,— кому б то ще бути Костою? На вигляд йому було років сорок, і схожий він був на трясогузку. Він прийшов і позаглядав у миски з чанахі.
— Що ти оце наробив?.. Куди оце стільки м’яса понавертав? Ану, давай сюди таз.
Таз уже був у руках у кухаря, його й приносити не треба було. Дастурідзе пройшовся вздовж стола, з кожної миски брав по шматку м’яса, кидав у таз і бурмотів:
— Скільки м’яса викинути! Хто ж це з’їсть стільки м’яса? Занапастити мене хочете? З торбами пустити?.. Навіщо стільки?.. Кому?..
Посудниця витирала тарілки. Кухар стояв, позіхаючи, немов і не чув. Дастурідзе зазирнув у останню миску й знову своєї:
— І навіщо стільки? Справжнісінький шашлик! Постав на лід! Розорити мене хочете?! — Він уже охолов, тільки бурмотів собі під ніс з очевидним вдоволенням, як я помітив.
Дастурідзе вже збирався вийти, коли я крикнув:
— Косто, а йди сюди, справа в мене до тебе!
Він підійшов до вікна й оглядів мене з голови до п’ят. Чи, може, я йому не сподобався, чи ще чогось, але він повернувся до мене спиною і при цьому сказав кухареві:
— А хлюпни цьому м’ясного одвару. Та чималенько. І хліба дай!
— Справа у мене до тебе! Що мені твій одвар...— гукнув я йому в спину.
Він обернувся. Дивився-дивився й, нічого не сказавши, пішов.
Я стояв, немов води в рота набрав.
Кухар поставив на лутку повну миску одвару. Пішов приніс іще хліба та ложку.
— Іди попоїж! Отам сядь і попоїж! — Він махнув рукою в той бік, де сидів Дата.
Я вже мало не взяв був миски, але схаменувся, бо заговорила посудниця:
— Господи! Він щодня товкмачить нам, що ми його розорити хочемо. А ти хоч раз візьми та й понакладай того чортового м’яса по стілечки, щоб і витягти вже нічого було...
— Ти краще мовчала б. Пробував я... Торік... Тебе тут не було, не знаєш...
— То й що?
— Що? Ще більше розізлився.
— І ти докинув?
— А що мені було робити?
— Ну, а він?
— Він докинуте знову витяг...— Раптом кухар помітив, що я ще не пішов.— Іди собі, їж, тільки дивися, щоб у миски ноги не виросли, а то недостачу мисок теж на мене чіпляють. Він, бачиш,— мовив кухар уже до жінки,— любить від усього хоч шматочок одірвати, щоб менше лишалося. Це якийсь жах.
— І навіщо він уриває...
— Та годі тобі, помовч! Нічого ти не розумієш.
Кухар пішов. А я стояв і думав. Так ось він який, цей Дастурідзе. З якого ж боку до нього під’їхати? Я міркував і не міг нічого придумати. А він, господи милосердний, раптом входить і прямо до вікна. Подивився на миску, ложку, на хліб, потім уп’явся очима в мене...
Зволікати більше не можна було, і я сказав йому:
— Жучок мене прислав. Діло є!
У Дастурідзе ледь смикнулася брова, і таке здивування розіллялося по обличчю, що я аж засумнівався, чи й справді цей чоловік Дастурідзе, а якщо й Дастурідзе, то чи знає ж він про те діло.
— Що?.. Хто?
— Жучок!
— Не знаю я такого... Знати його не знаю... Не знаю такого! — залепетав він сердито й неголосно.
— Кажеш, не знаєш?!
— Не знаю й знати не хочу!..— сказав Коста, тільки тихіше й лютіше, а потім гукнув кухареві:— Гей, Коло, забери посуд звідси!.. Одвару йому, багато чого захотів!..
Я засміявся й сказав:
— Як хочеш, та тільки й Жучок тебе добре знає, і Яків сурамський вітання тобі переказував!
— Не знаю... Нікого з них не знаю!..— тепер уже прошепотів уривчасто Дастурідзе, не зводячи з мене очей, і довгенько прислухався. Раптом він схопив ложку, зачерпнув одвару й закричав кухареві: — Ти що, Коло, солі шкодуєш? Якої пріснятини палив, ану, давай солі!
— Та де ж це видано, щоб одвар солити! Солі, каже, мало! — сміявсь я.— Забирай свою бурду, і нехай твій Кола посолить її густіше і їсть на здоров’я!.. А сам іди сюди, брунько цапина, сказано тобі, діло є!
Довго він приглядався, сучий син, дуже довго.
— Іду,— миркнув він, ледве повертаючи язиком, і пішов до дверей.
Біля ресторану було багато дерев і лавок. Поки Дастурідзе приплентавсь, я влаштувався на одній з них. Він сів поруч мене, і я ще рота не встиг розтулити, як він заторохтів:
— Чого тобі треба? Чого причепився?.. Де взявся? Прилип, як до маленького... Думаєш, на дурня натрапив? Наплів чортзна-чого... З якимсь чортом лисим переплутав, а тепер лізе й лізе, чи ти бач...
Хіба переслухаєш? Пішов і пішов — одне й те саме. Говорив швидко, не переводячи духу, слова плутаються, слина бризкає. А в очах і сліду хвилювання немає... Відчуваю, промацує він мене, виходу шукає, а тарабарщина ця так, про людське око: він уже геть заплутався, плів бозна-що, слів не розбереш. Ось тоді й підійшов до нас Дата, тихо-мирно, на плечі дві коси.
— Добридень тобі, Косто!.. — Дастурідзе немов язика проковтнув.— Давненько ми, брате, з тобою не бачилися... Років, мабуть, чотири, не менше, га?