Зокрема, В. О. Сафронов уважає, що вже за доби ямної культури відбулося відокремлення індоаріїв від протоіранців і що вузьколиці та довгоголові групи ямників і кемі-обинців, які мешкали в причорноморській смузі і в Криму, можна вважати першими індоаріями на цій території, доказом чого можуть служити виявлені О. М. Трубачовим індоарійські топоніміка і гідронімія.
Ще одна генетична лінія, в основі якої лежить теж південний середземноморський антропологічний тип (але менш довгоголовий, скоріше мезодоліхокефальний), хоча й не так чітко визначена, представлена більшістю трипільців, частиною усатівців, можливо, окремими групами середньостогівців (Огрінський могильник), ямників (запорізька група), у катакомбників нікополь-михайлівської групи. У добу пізньої бронзи поки що не фіксується (можливо, за браком матеріалу), але трапляється в більш пізні історичні часи (жіночі поховання скіфського часу правобережного лісостепу, окремі черняхівські групи). Можливо, вона може бути зіставлена з протодакійсько-мізійською етногенетичною лінією, яка, за даними В. М. Даниленка, щільно змикається із протофракійською.
Найпоширеніший у населення раннього енеоліту Лівобережної України і степового півдня у багатьох груп ямників (доліхокранний або мезодоліхокранний з широким і середньовисоким або високим обличчям) так званий протоєвропеоїдний антропологічний тип продовжує розвиватися і в наступні часи у катакомбного населення Правобережного Придніпров’я (Вищетарасівка), Приазов’я, в південно-західних групах культури багатоваликової кераміки та культури Ноуа (Калфа, Старі Бедражі, Острівець), існує у вигляді поки що незначної домішки у населення зрубної культури Лівобережної України та притаманний головним чином населенню більш східних територій. Можливо, ця лінія розвитку і була іранською.
Давньопівнічнокавказькі мовні елементи, які визначають лінгвісти навіть у межиріччі Інгульця та Бугу, напевне, пояснюються переселенням на другому етапі існування катакомбної культури в Північне Причорномор’я значних мас північнокавказького населення, для якого здебільшого був характерний мезобрахікранний антропологічний тип із широким обличчям. У наступні історичні періоди він трапляється як домішка у населення багатоваликової кераміки, білозерської культури. За доби пізньої бронзи поширений на більш східних територіях (наприклад, у населення андронівської культури). Але у ранньоскіфський час цей морфологічний комплекс яскраво проявляється у могильнику Фронтове в Криму, Мастюгінських курганах на Середньому Дону.
Слід зауважити деяку нерівномірність в антропологічному вивченні населення України за доби бронзи. Якщо фізичний тип населення степових культур досить ґрунтовно досліджений на базі великої кількості палеоантропологічного матеріалу, то, на жаль, кістякові залишки населення Північної України (лісостепової і поліської смуги) дуже нечисленні.
Рис. 193—194. Голови людей (чоловіків) із поховання сосницької культури біля с. Хар’ївка (поховання 1, 2). Реконструкція М. М. Герасимова
Перші антропологічні матеріали з поховань племен шнурової кераміки з описом черепного покажчика та зросту опублікував В. Неліпінський. Дослідник звернув увагу на доліхокранність серії та на її схожість із черепами культур шнурової кераміки Німеччини. Невеличка серія черепів із поховань городоксько-здовбицької та стжижовської культур також відзначалася виразною доліхокранією і грацільністю та відносилася, на думку Т. С. Кондукторової, до кола вузьколицих типів культур шнурової кераміки (ближче до Польщі і Словаччини).