Треба сказати, що жодної необхідності в цих нових термінах немає. По-перше, їх не знають стародавні джерела, а по-друге, саме через це вони не стільки утверджують українців у правах на києворуську спадщину, скільки дискредитують цю засадно правильну ідею.
Ситуацію не рятує і словосполучення «Русь-Україна», яке стало часто вживаним у наш час. Такої назви в минулому не було. Посилання на авторитет М. С. Грушевського щонайменше некоректні. Так він найменував свою багатотомну працю, яка висвітлює історію і Русі, і її спадкоємниці України. Що ж стосується праці, присвяченої тільки Русі, то вона названа істориком «Київська Русь».
Не може вважатись коректним і намагання ряду істориків обмежити територіальний зміст поняття «Київська Русь» лише межами сучасної України. Така тенденція не є науковою, оскільки суперечить усім наявним джерелам. Упродовж IX—XIII ст. Русь становила територіально окреслений і цілісний державний організм. На першому етапі існування Русі (з кінця IX по 30-і рр. XII ст.) її політична форма являла собою ранньофеодальну монархію з певними ознаками федералізму, на другому (30-і рр. XII — 40-і рр. XIII ст.) — вона набула більш виразного федеративного устрою. Політичним центром Русі обох періодів був Київ, він же лишався церковною столицею, символом етнокультурної єдності давньоруського народу.
У пропонованій праці головну увагу приділено історії Південної Русі, яку складали землі Київська, Чернігівська, Переяславська, Волинська і Галицька, але її виклад подається на широкому загальноруському тлі. Археологічні матеріали, здобуті розкопками давньоруських міст і городищ, поселень і могильників від південних окраїн Київщини до ладозької півночі, і від Карпат до суздальського залісся, показують, що на Русі склався єдиний (з певними локальними відмінностями) стиль культури, творцем якої була давньоруська етнокультурна спільність.
Міцно «зв’язують» воєдино усі давньоруські землі й писемні джерела, в яких регіональна історія практично невіддільна від загальноруської. В основу поземельних літописів було покладено «Повість минулих літ», яка увібрала весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а також досягнення європейської історичної думки. Незважаючи на певні відмінності у свідченнях та ідейній спрямованості, літописання удільних центрів успадкувало від попереднього періоду загальноруські традиції.
Крім літописів, важливим джерелом для висвітлення історії Русі є літературні твори — «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Повчання Володимира Мономаха», «Житіє і ходіння ігумена Даниїла», «Слово о полку Ігоревім» та ін. Оригінальним історичним джерелом є «Києво-Печерський патерик», в основі якого лежить листування єпископа Володимирського Симона, колишнього ченця Печерського монастиря, з ченцем того ж монастиря Полікарпом. «Патерик» містить унікальні замальовки київського життя. Крім того, в ньому знайшли місце так звані «витяги» із «Літописця старого Ростовського», Іпатіївського і, можливо, Никонівського літописів. Багато цінних свідчень з історії Русі міститься в «Історії Російській» В. М. Татищева, хоч їх використання вимагає критичного джерелознавчого аналізу.
Унікальним джерелом з соціально-економічної історії Русі є «Руська Правда» — звід юридичних законоположень, чинних на території всієї держави. Початок їй поклала так звана «Правда Ярослава», розроблена Ярославом Мудрим у 1015—1016 рр. Подальший розвиток давньоруського законодавства пов’язаний з іменами синів Ярослава («Правда Ярославичів»), Володимира Мономаха («Статут Мономаха»), Всеволода Ольговича та Ізяслава Мстиславича («Пространна Правда»).
Останнім часом до джерелознавчого фонду історії Русі широко увійшли так звані графіті. Це насамперед берестяні грамоти Новгорода, Старої Руси, Пскова, Твері, Звенигорода, написи на стінах храмів Києва, Новгорода та інших міст, а також на археологічних знахідках.
Важливі свідчення вміщують також іноземні писемні джерела — арабські, єврейські, перські, візантійські, західноєвропейські.
Висвітлення питань історичного розвитку Русі неможливе без залучення археологічних джерел. Це було слушно за часів В. Б. Антоновича і М. С. Грушевського й ще більше справедливо в наш час, коли давньоруська археологія нагромадила велику кількість нових артефактів.