Анна поглянула на захід, де під натиском темряви швидко згасала вогняно-червона заграва, і здригнулася від непояснюваної певності: цієї ночі станеться щось страшне. Вона бачила, як скляніють і наливаються важкістю очі чоловіків у міру того, як останні відблиски над обрієм утрачають чіткість і яскравість. Бачила, як напинаються їхні вилиці та глибшають на вітрі зморшки. Ще півгодини тому денне світло робило їх майже нормальними, гамувало тривогу в серцях, однак що далі на захід просувалася пітьма, то густіші тіні розпливалися їхніми обличчями.
Зрештою під настирливе завивання вітру темрява проковтнула смужку світла на заході, і над сідловиною запала ніч. Анна приєдналася до купки скоцюрблених тіл — влізла поміж Дюком Апшоу та Гелен — і крізь вузьку, немов у нікабі[124], щілину в намотаному на голову лахмітті тоскно втупилася в чорне небо.
Чорний колір здавався важким.
20:43
Гелен помилилася. Олівер Морґенштерн чув майже все, що вони говорили.
Минулої ночі в нього почався високогірний набряк мозку, який передусім зачепив скроневу ділянку кори. Олівер не пам’ятав, як виринув із важкого напівмарення задовго до світанку, перші кволі проблиски свідомості з’явилися ближче до дев’ятої ранку, коли сонце вже прогріло каміння. Олівер розумів, хто він, але не міг збагнути, де перебуває, і пригадати, як сюди потрапив. Він повністю втратив слух і не володів жодним м’язом — навіть очі скував параліч.
Здатність сприймати звуки повернулася опівдні. Спершу у вухах зародилося помірне гудіння, що згодом розпалося на тони різної висоти та сили. Найнижчі тони трансформувалися в шум автомобілів, що мчать автобаном, середні перетворилися на приглушену та наче затерту електричними завадами мелодію (Олівер упізнав пісню, але назву не пригадав), а з найвищих розвинулося виснажливе й неперервне собаче виття. На щастя, на той час кровопостачання кори більш-менш відновилося, і німець розумів, що галюцинує.
Олівер був при пам’яті, коли Єгор Парамонов намагався розпалити вогнище. Він чітко розрізняв голоси, проте не спромігся вичленувати жодного слова. Втрата здатності розуміти мову — сенсорна афазія — була ще одним наслідком ураження скроневої ділянки. Олівер, певна річ, цього не знав, але й не переймався, вирішивши, що Єгор, Гелен і Лоуренс невідь-чому стали розмовляти незнайомою мовою. Упродовж двох годин після того, як спроба добути вогонь зазнала невдачі, сонце розпекло його так, що афазія відступила. Параліч усе ще тримав тіло нерухомим, проте Олівер мислив більш-менш чітко, бачив, що відбувається довкола, і добре розумів, що про нього говорили.
Болю майже не було. Трохи дошкуляла спрага, проте відчуття притупилися так, що Олівер без зусиль відганяв думки про воду. Після настання темряви він лежав, скорчений і притулений до холодної стіни, із безпорадно похиленою, як у Стівена Хокінга, головою, і споглядав перестиглі зірки. Марив, прокидався, провалювався у непам’ять, знов очунював, уявляв, що зірки — це вогні незнайомого міста, на які він дивиться із салону реактивного літака… і згадував Турід.
Власне, про Турід він думав найбільше.
Спершу, покопирсавшись у голові, Олівер не знайшов навіть пригорщі неболісних спогадів про дружину. Він пригадував, як нестерпно важко було прокидатися впродовж перших півроку після її смерті, розплющувати очі й щоразу заново осягати, що її немає. Час не вилікував його — хто взагалі вигадав цю дурницю, ніби час може лікувати? — йому не полегшало ні через півроку, ні через рік, просто він думав про Турід так часто, згадував її так розпачливо, що спогади зрештою немовби протерлися і стали прозорими.
Пізніше Оліверу таки вдалося видобути з пам’яті інші прокидання, задовго до трагедії, коли серце щоранку стискалося від усвідомлення, що життя наповнене сенсом, коли він випливав зі сну й задихався від приголомшливого відчуття незаслуженої радості, а потім, заплющуючи очі, тягнувся руками до розімлілої після сну Турід і запитував себе: за що йому все це?
Батько колись казав, що чоловікові насправді потрібне відчуття любові, а не конкретна жінка. Клаус часто повторював, що закоханість — це стан, котрого люди, в яких усе гаразд із головою, намагаються уникати. Втім Олівер їм не вірив. Хіба може людина, яка ніколи не стрибала з парашутом, розповідати про вільний політ? Хіба може той, хто прожив життя в похмурій норі, описувати неземну красу хмар? Він потребував не відчуття любові, йому треба була Турід. Минуло шість років, один місяць і двадцять три дні після її смерті, проте й досі, варто було лиш викликати в уяві її образ, легені неначе наповнювалися гелієм, а тіло невагомішало. І попри те, що частина розтерзаного висотою мозку вже усвідомила, що він помре, у пов’язаних із Турід спогадах було дещо, що лякало Олівера Морґенштерна дужче за смерть.
124
Нікаб — мусульманський жіночий головний убір, що закриває обличчя, із вузьким прорізом для очей.