— Що це? — Американець тицяв рукою на південний захід. — Чуєте?
Єгор, Апшоу та Анна провели очима за його ошалілим поглядом.
— Ви чуєте?!
Так, вони чули. Наелектризований від викиду адреналіну, Лоуренс кинувся до провалля. Апшоу та Парамонов, охляло переставляючи ноги, пошкутильгали слідом. Анна спробувала звестися, проте впала навкарачки, не зробивши й трьох кроків. Кілька секунд жінка витріщалася на обмотані ганчір’ям ступні, проте розмотувати їх не наважилася, й порачкувала за чоловіками. Гелен зрушити з місця не спромоглася.
Коли Лоуренс дістався до західного краю сідла, Єгор гепнувся на землю приблизно посередині між заглибиною в схилі пагорба й уламками «Боїнга». Десять кроків — якихось десять кроків! — і в очах потьмарилося від болю, а в легені немовби вприснули кислоти. Дюк Апшоу глухо постогнував за кілька метрів позаду.
Коли Анна підповзла до Парамонова, той знову був на ногах, але рушати не поспішав — віддихувався. Вони водночас підняли голови й утупилися в Лоуренса, що застиг на краю провалля, і тоді однорідне гудіння з ущелини розклалося на низку виразних і впізнаваних звуків: чах-чах-чах-чах-чах-чах-чах.
Гелікоптер.
Анна затулила обличчя, залишивши понад долонями очі.
Лоуренс розвернувся і дзвінким від напруження голосом закричав:
— Ти казав, що гелікоптери не літають на такій висоті! — По центру його поля зору розпливалася чорна пляма, і хлопець нахиляв голову, інстинктивно пробуючи зазирнути за неї. Звідти, де стояли Анна та Єгор, це скидалося на те, що Лоуренс горлає до когось підвішеного над їхніми головами. — На хріна ти переконував, що нас не врятують?!
— Я не казав, що…
Лоуренс не чув.
— Чуєш?! — Він вказував рукою на південний захід. — Що це?! Сучий сину! На кий хер ми тебе слухали?! — Хлопець узявся терти очі, наче щось потрапило під повіки, проте горлати не припинив: — Я знав, я знав це!
Спираючись на долоні, Анна рушила до провалля. Парамонов, зупиняючись що п’ять кроків, почвалав за нею. Жінка першою дісталася до Лоуренса і, чіпляючись за американця, устала з колін.
Гелікоптер сунув низько над льодовиком. Як саме низько стало зрозуміло, коли він вилетів із-під кряжа на сонце. Крихітна, схожа на п’явку тінь мерехтіла, іноді зовсім зникаючи під днищем, просто під лижами. Виникало враження, що гелікоптер не летить, а ковзає поверхнею льодовика.
Лоуренс Ґрейс застрибав, оскаженіло вимахуючи руками над головою:
— Ей! Хе-е-ей! Ми тут! — Вітер смикав і вигинав його бороду.
Загрібаючи неслухняними ногами камінці, пришкандибав Парамонов. Кілька секунд, не відриваючись, він стежив за просуванням гелікоптера, після чого холодне оцінювання у погляді змінилося переляком.
— Йому не можна підійматися сюди, — прошепотів пілот російською.
— Чому? — озирнулася Анна.
Єгор лиш хитнув головою. Він упізнав гелікоптер — одномоторний «Eurocopter AS350» «Білка». Максимальна практична висота для нього ледве перевищує п’ять кілометрів, однак Парамонов невиразно пригадував, як років десять тому якийсь француз посадив полегшену модифікацію «Білки» на вершину Евересту. Коли сонце не зникало за хмарами, Єгор чітко розрізняв кольори: синій хвіст, червона кабіна, біле днище. На боці — напис жирними срібними літерами «AS350 B3». Гелікоптер точно не належав ні ВПС, ні рятувальній службі МНС Пакистану, і це чомусь було погано, страшенно погано, от тільки Єгор не міг збагнути чому: щойно ніби розумів, а вже за мить те розуміння розпливалося драглистою туманною плямою. Росіянин перевів насторожений погляд на хмари, що струмками збігали поміж скель. У животі замість радісного тепла важчала чимала металева куля. Сонце то ховалося, то з’являлося, вітер тиснув на спину, ніби штовхаючи його до провалля.
Гелікоптер, завмерши на висоті кількох метрів над льодовиком, опинився просто під сідлом. Парамонов підібгав губи; Лоуренс, видихнувшись, припинив стрибати. Надсадне, супроводжуване пронизливим свистом чахкання трилопатевого ротора плавно посилилося, і гвинтокрила машина почала підійматися. Вертикально. Із Єгорової горлянки випорснув сиплий звук.
— Що не так? — запитала Анна.
Парамонов навіть не глянув на неї. «Eurocopter» давно пробив свою статичну стелю[131], а отже, щоби продовжити набирати висоту, водночас із підійманням мусив рухатися вперед. От тільки рухатися в горизонтальній площині не було куди: з боків нависали стіни ущелини, попереду — на півночі — до неба пнулося вкрите снігом скелясте ікло заввишки майже сім тисяч метрів. Що ще гірше — і це насправді лякало Парамонова найдужче — ватяні пасма хмар і жмутки туману нерухомо застигли на скельних виступах, і пілот гелікоптера навряд чи підозрював, що нагорі, понад скелями, дме сильний вітер, який вдарить у бік, щойно він зрине над сідловиною.
131
Статична стеля для гелікоптера — найбільша висота, якої може досягти гелікоптер, підіймаючись строго вертикально. Зазвичай вона є на кількасот метрів нижчою за практичну стелю. Для «Eurocopter AS350» статична стеля складає 4260 метрів.