Брендон Бартон затих. Зі слухавки не вчувалося жодного звуку — здавалося, хлопчак навіть не дихав, — однак Вентрон відчував, що той його слухає.
Вирішивши, що витримав достатню паузу, тренер сказав:
— Фінансові питання обговориш із моїм асистентом, він усе ще на лінії, — а тоді, вже кладучи трубку, хрипко докинув: — До зустрічі, хлопче.
Білл розвернувся обличчям до вікна, витягнув олівець і кілька секунд роздивлявся розжований на тріску незагострений кінець. Два роки. Хлопчак не виходив на поле довгі два роки. Ймовірно, він заплив жиром, розм’як, і тоді все марно, проте якщо ні… В очах промайнув короткий спалах, ніби у маленької дитини в передчутті різдвяних подарунків. Білл умостив потилицю на підголівник і пожбурив олівець до кошика для сміття.
5 лютого 2017-го NRG Stadium, Х’юстон, Техас Перерва перед початком 4-ї чверті 51-го Супербоулу
Навіть без гравців на полі стадіон ревів так, що доводилося кричати, аби тебе чули.
Білл Вентрон, зсунувши навушники на шию та заклавши за вухо олівець, підійшов до лав, біля яких товклися захисники його команди. Здебільшого стояли, надто знервовані, щоби сидіти. Тренер пробігся очима по зосереджених обличчях і зупинив погляд на невисокій кремезній постаті із двадцять першим номером на грудях. Брендон Бартон відчув, як підібралися його товариші довкола.
— Брендоне, — Вентрон зробив невиразний жест у бік поля, — виходиш.
Хлопець інстинктивно потягнувся по шолом.
— Так, тренере, — слова прозвучали так, ніби він намагався вимовити їх під водою. Брендон подумав, що тренер, мабуть, його не почув і прогорлав: — Так, сер, я готовий!
Зморшки на важкому обличчі Вентрона невдоволено сіпнулися.
— Я не питаю, чи ти готовий. Виходиш проти Ґрейса.
— Так, сер, — Брендон не зразу втямив, — але це-е… — це якийсь жах. Проти Ґрейса? Його завдання — вивести з гри одного з найкращих ресиверів Ліги? Корнербек раптом збагнув, що не в змозі витиснути із себе жодного слова, щелепи неначе розм’якли, голову розпирала порожнеча.
— Щось не так? — Вентрон грізно звів брови.
Не наважуючись зазирнути в глибоко посаджені очі тренера, Брендон сфокусувався на кінчику олівця, що стирчав над вухом, і уточнив:
— Проти Лоуренса Ґрейса?
— У них у команді є ще один Ґрейс?
— Ні, сер.
— То чому перепитуєш?
— Пробачте, сер.
Білл Вентрон повернув навушники на голову, сердито сплюнув і відійшов. Одначе за хвилину, коли суддя подав знак гравцям обох команд готуватися до виходу на поле, знову покликав 21-й номер:
— Брендоне.
Корнербек стояв осторонь — шолом на потилиці — й, затуливши долонями обличчя, безгучно молився. На звук тренерового голосу хлопець провів руками по лиці з такою силою, ніби волів здерти з нього шкіру, й обернувся до Вентрона. Тренер наблизився, і на якусь мить гул, що наповняв повітря, немовби відступив. Вони були одного зросту, тож Бартонові на відміну від інших гравців не доводилося нахилятися.
— Страшно? — запитав Білл.
Брендон одягнув шолом, закріпив фіксатор на підборідді.
— Так, сер. Трохи. Це ж… — хлопець махнув рукою до трибун, що уступами здіймалися над полем, — це Супербоул.
Склавши руки на грудях і ледь задерши голову, Білл із-під напівопущених повік оглянув чашу стадіону, що неначе намагалася проковтнути їх, розчавити у своєму лоні, а тоді повернувся і вп’явся очима в обличчя Брендона. Хлопчак тримав руки перед собою, на рівні грудей, і пальцями правої руки погладжував тугий горбик на місці з’єднання середньої та дистальної[135] фаланг безіменного пальця лівої — слід від давнього перелому.
— Не існує такої речі, як зовнішній тиск. Це все у твоїй голові. — Тренер постукав по шоломі. — Розумієш?
Брендон автоматично кивнув:
— Так, сер.
— Думай не про те, як хочеш зіграти, це просто довбана гра з м’ячем. Думай про щось поза нею, про те, заради чого ти це робиш.
— Так, сер.
— Думай про того, заради кого щоранку приходиш на тренування.
Чергового «так, сер» не прозвучало — Бартон ним ледь не вдавився. Корнер глипнув на тренера, наважився навіть зазирнути в очі, у дві безжальні цятки, що тьмаво поблискували з-під густих брів. Це банальне накачування перед виходом? Але Білл Вентрон не страждає й ніколи не страждав на такі дурниці. Тоді до чого це? Що він намагається сказати? Якась невиразна, туманна здогадка проскочила в мозку, проте що дужче корнер кривився, силкуючись за неї вхопитися, то прудкіше вона вислизала. Пальці продовжували гладити горбик.