— Ні.
Апшоу безгучно видихнув, випустивши з рота хмарку пари.
— Просто ви розповідали про сніг. І про те, як розпалити вогнище. І про згубний уплив висоти…
— Ніколи. — Стиснувши губи так, що затремтіло підборіддя, Парамонов мотнув головою. — Я ніколи не підіймався вище як тисяча метрів над морем не в літаку.
— А я думав…
Росіянин обірвав його:
— Я вперше в горах. — Слова передавалися крізь розріджене повітря якоюсь ворожою, недоброзичливою вібрацією. — Мій батько був альпіністом.
На тому розмову неначе заклинило. Дюк Апшоу мовчав, Парамонов і поготів не справляв враження людини, що прагне спілкування, тож, коли тихий, позбавлений будь-яких емоційних відтінків голос росіянина виринув із темряви, Анна, Гелен і Апшоу воднораз підвели голови.
— Ми з батьком жили в Ленінграді. Тобто я жив із ним, доки не вступив до льотного училища в Краснодарі. Потім більше не повертався. Батько з кінця шістдесятих був членом спортивного товариства «Спартак». Вони майже щороку виряджали з Ленінграда групи на підкорення різних вершин. Пік Клари Цеткін, пік Леніна, пік Ушба, Хан-Тенгрі. Думаю, мій старий досі є членом клубу, попри те що не відвідав жодного їхнього зібрання та не брав участі в походах від часу невдалої спроби підкорення піка Перемоги[137]… — він помовчав, — коли з чотирнадцяти осіб, які штурмували вершину, живим залишився тільки він.
Несподівано Анну накрило дивне й дуже сильне відчуття, якому вона не могла дати визначення, немовби чийсь безтілесний голос зашепотів над вухом про те, що Парамонову в такому стані не можна дозволяти говорити, що його треба конче перервати, заткнути, не дати вихлюпнути те, що він намірився розповісти. Однак озвучити це вголос не наважилася.
— Коли це було? — туплячись у темряву понад плечем росіянина, запитав Апшоу.
— 1985-го.
— Давно.
— Так. Дуже давно. — Єгор промовляв слова повільно, дивно відкриваючи рота, так наче на язиці виріс мозоль і він боїться здерти його об піднебіння, проте гіркота, що бриніла в голосі, водночас якось незрозуміло розслабила зв’язки, тож росіянину чи не вперше за два дні не доводилося напружуватися, щоби виліплювати зі звуків англійські слова. — Найгірше, що експедиція була добре оснащена, із нібито досвідченим головою. Начальником штурму в них був азербайджанець на ім’я Башир Кодзоєв, 1984-го він водив ту саму групу на пік Леніна, мій старий ходив із ними, і те сходження було вдалим. Мабуть, це їх і розслабило. Через багато років після повернення з Киргизстану батько казав, що перед експедицією ніхто не вивчав звіти про невдалі сходження на пік Перемоги, крім того, порівняно легкий підйом простими маршрутами піка Леніна сформував у членів групи хибну певність у власних силах. Башир Кодзоєв чомусь вирішив, що поступова акліматизація їм не потрібна, вершину можна штурмувати «на ходу», лише трохи сповільнивши темп набирання висоти. Ніхто йому не заперечив.
Непроникна завіса, за якою Єгор ховав спогади, стоншилася, по ній розповзалися дірки. Його батько безліч разів переповідав цю історію, тож росіянин пригадував усе так чітко, наче сам побував на горі. Він знав напам’ять імена, час і місце смерті тринадцятьох батькових товаришів, пам’ятав описи гребенів, тріщин, карнизів, кулуарів і насипів, уздовж яких їм довелося пройти.
План Кодзоєва був жахливо примітивним і передбачав, що під час сходження люди, які будуть втрачати сили, кидатимуть свою поклажу та спускатимуться. Інші продовжать дертися далі. Ті, хто дістануться висоти 7100 метрів, улаштують там табір, а наступного дня звідти на штурм вершини вирушить група з чотирьох осіб: Марат Ішемгулов, Ігор Кічеджи, Альберт Капінус і сам Башир Кодзоєв. Валерій Парамонов, Єгорів батько, був одним із запасних штурмовиків і міг узяти участь у завершальному кидкові на пік лише з дозволу Кодзоєва.
Сходження почалося вранці 13 серпня. 15 серпня група під керівництвом Кодзоєва перебралася через перевал Чон-Терен і розбила табір на висоті 5800 метрів. Наступної ночі заночували на висоті 6350 метрів. Тут у одного з альпіністів, Олега Наришкіна, розболілася голова, проте повертатися він навідріз відмовився. Ніч 17 серпня група провела на висоті 6800 метрів. Уночі Наришкіну погіршало, він скаржився на запаморочення, часткову втрату зору, зрештою почав блювати, і вранці 18-го Кодзоєв наказав спускати його. У супроводі трьох альпіністів — Павла Семісотова, Гліба Хінштейна та Кірсана Ісаєва — Наришкін розпочав спуск до табору на позначці 6350 метрів. Пізніше того самого дня зненацька відмовився від подальшого підйому один зі штурмової четвірки — Ігор Кічеджи. Після короткої суперечки із Кодзоєвим Кічеджи без супроводу поплентався назад до наметів на висоті 6800 метрів. До табору він не дійшов і став одним із чотирьох, чиє тіло так і не знайшли. У штурмовій групі залишилося дев’ятеро. Упродовж 18-го вийти на заплановані 7100 метрів не вдалося, до сутінків вони видряпалися тільки до 6980-ти і з настанням темряви зупинилися на відстані тридцяти метрів від східної вершини піка Перемоги.
137
Пік Перемоги — найвища вершина гірської системи Тянь-Шань у Киргизстані, висота — 7439 метрів.