Рік тому, почувши таке, Аня, напевно, розплакалася б, але зараз бабусині слова її радше розсердили. Налякали — також, але розсердили більше.
— Тато помре? — Дівчинка несамохіть стиснула кулачки. — Бог уб’є тата?
— Ми всі колись помремо. — Неля Йосипівна повернулася до помішування густого темно-бордового варива, на поверхні якого надималися великі липкі бульбашки.
В Ані затремтіла нижня губа, а разом із нею й голос:
— Бог уб’є тата?!
— Ні, Він не вб’є його, але покарає, дуже покарає. А ти як думала? — Стара трохи полагіднішала: — Звісно, якщо твій батько не отямиться.
— Але тато каже, що це вигадки, все, що написано в Біблії. Він каже, мені треба вчитися, а не слухати, як… як…
Ще одне напружене зітхання:
— Із кожним роком розумнішаємо, стільки всього понавигадували, а багато від того користі? — Бабуся зиркнула через плече. — Твій батько он вивчився, але життя від того не стало ні кращим, ні спокійнішим. Якби жив із Богом, то хоч із рукою залишився б, а так… — Вона похитала головою.
На початку сімдесятих Данило Ревега, Аннин тато та найстарший із трьох синів Нелі Йосипівни, навчався на механічному факультеті Українського інституту інженерів водного господарства. На третьому курсі проходив практику на Рівненському авторемонтному заводі, де першого ж дня майстер наказав прибрати токарно-гвинторізний верстат, попередньо його не вимкнувши. Вичищаючи від стружки передню бабку, Данило зачепив затискний патрон[140], після чого руку затягнуло під шпиндель і потовкло на місиво. Хірург не мав вибору, крім як ампутувати половину передпліччя та долоню. Анні було тільки одинадцять, і вона ще не дуже зналася на тому, як функціонує реальний світ, але всоте озвучена бабусею думка про те, що милосердний Бог відірвав її татові руку, бо тато йому не молиться, навіть для наївного дитячого мозку видавалася неправдоподібною.
— Але тато сказав, це через те, що він не дотриму…
Неля Йосипівна роздратовано перебила онуку:
— Не сперечайся, гівно мале! Бог святий, а ми грішні, а тому причина всіх наших бід — відхід від Бога!
Аргумент для одинадцятирічної дівчинки був неспростовним, тож наступне запитання вона прокричала не так через бажання розібратися, як від безсилого розпачу:
— Але чому?!
— Бо Він створив увесь Всесвіт, — піднесеним тоном відповіла бабуся. — Як ти можеш сумніватися в рішенні когось такого могутнього?
Аня опустила голову й наморщила лоба. Очі Нелі Йосипівни переможно зблиснули, та допоки вона повернулася до миски з варенням, онука скинула голову й випалила:
— А хто створив самого Бога?
Губи бабусі вигнулися в іронічній усмішці, якою дорослі обдаровують дітей щоразу, коли чують запитання, на яке в них є наготовлена відповідь. А Неля Йосипівна не просто мала відповідь, у таких розмовах вона почувалася наче риба у воді.
— Усе має початок і творця, — мовила жінка, — проте Бог належить до зовсім іншої категорії, і так повинно бути. Бог відрізняється від усього, що існує в природі, від усього, що є у світі людей, бо Він існував завжди й незалежно від усього, що створив. Він не залежить ні від кого та ні від чого. — Вона помовчала, згадуючи почуте в церкві слово, а тоді з апломбом доказала: — Він самодостатній!
Складки у міжбрів’ї дівчинки на мить розгладилися, а потім прорізалися знову. Неля Йосипівна промовляла в’язким, «вір-мені-я-точно-знаю-що-кажу» тоном і майже переконала онуку, але… ну, майже. Попри бетонну самовпевненість у голосі, чогось не вистачило.
— А чому Бог такий?
Поклавши руку на поперек, Неля Йосипівна нахилилася до онуки:
— Ну дивись. Наш світ по-іншому не поясниш. Хтось зробив цей стіл, хтось збудував наш будинок, хтось пошив твоє плаття. А Бог створив увесь світ. Усесвіт не міг створити сам себе та не міг існувати вічно. Ти ж розумна дівчинка, мусиш сама це розуміти, так? — Вона почекала на кивок, та цього разу Аня не поворухнулася, втупившись у точку на рівні бабусиних грудей, і тоді Неля Йосипівна підсумувала: — І це доводить, що Всесвіт не міг бути створений кимось, хто сам був створений. Тому Бог такий, який є, першооснова всього сущого. Зрозуміла?
Ні, вона не розуміла. Нічого. Складки над переніссям навпаки поглибшали.
— Але чому?
Неля Йосипівна закотила очі та, роздратовано рохнувши, випросталася.
— Ти ще надто мала, щоби зрозуміти.
— Ні, не мала! Поясни!
— Не буду.
— Ну, ба-а!..
— Ні.
— Ба-а-а-а…
Раптом старій дещо спало на думку. Вона збавила вогонь на конфорці та присіла перед дівчинкою.
140
Трикулачковий затискний патрон — пристрій для фіксації деталі на осі шпинделя. Шпиндель — вал на токарному станку, оснащений пристроєм для затискання деталі.
Бабка — частина метало- чи деревообробного верстата, призначена для закріплення, центрування та переміщення щодо краю ріжучого інструмента деталі, що її обробляють.