Мружачись від яскравого світла, Парамонов перевів погляд на летовище. Під ґейтом, притулившись щокою до телескопічного трапа, що вистромлювався зі скляної стіни термінала, стояв велетенський «Boeing 777» зі стилізованим під арабську в’язь написом «Altair Air» на борту. На доріжці для маневрування, що тягнулася паралельно до термінала, у черзі на зліт вишикувалися чотири літаки. Фюзеляжі розпливалися та мерехтіли в мареві гарячих газів, що виривалися з турбін. Удалині, на тлі випаленого неба застигла вервечка сріблястих цяток — авіалайнери, що один за одним заходили на посадку. Парамонову ввижалося, що цятки не наближаються, а лише збільшуються в розмірах, застрягши в нерухомому повітрі. Не було ні вітру, ні хмар — ідеальні погодні умови для польоту.
Утім, ні гарна погода, ні алкоголь не притлумлювали неспокій, що наростав у міру наближення вильоту. Парамонов не був пияком і тим паче ніколи не сідав за штурвал нетверезим (до тридцяти років він узагалі не вживав нічого міцнішого за пиво), але з осені 2015-го щоразу перед тим, як ступити на борт пасажиром, добряче закладав за комір. Алкоголь розслабляв, притуплюючи почуття самотності, проте ніколи по-справжньому не заспокоював. Два-три келихи віскі перед вильотом на якийсь час нібито розмазували страх, відтискали його на задній план, та щойно Парамонов опинявся в салоні, крижана грудка в животі розросталася, ставала твердою, відчутною на дотик, через що здавалося, наче під легенями застрягло чавунне ядро.
Єгор чудово усвідомлював, як це звучить: пілот, що провів у повітрі чотирнадцять тисяч годин, боїться літати. Але річ у тім, що страх приходив, лише коли він летів не за штурвалом. У кабіні Парамонов міг контролювати все, що відбувається в літаку, та майже все за його межами. Зрештою в кабіні було повно речей, про які він мусив подбати, — розмови з диспетчером, контрольні списки й інструкції, прокладання курсу — і це не залишало місця для дурниць, які лізли в голову на пасажирському сидінні. Насправді ірраціональний страх не мав нічого спільного із боязню висоти, клаустрофобією чи власне польотом. Парамонов боявся тільки одного — померти безглуздою болісною смертю через ідіотів на землі. Так, як померла Зоя три роки тому.
Пілот подивився на годинник. До його вильоту з Пекіна ще було двадцять шість годин. Зазвичай Парамонов переставав пити за добу до рейсу, однак сьогодні відчував, що нещадно глушитиме алкоголь усю дорогу до Пекіна. Рівно чотири роки. Чотири роки відтоді, як він познайомився із Зоєю… Чоловік одним ковтком допив віскі, ледь скривився, заковтуючи напій, а тоді знову наповнив склянку.
То було похмуре й не по-весняному холодне 10 травня 2013-го. Аеропорт Схіпгол[23]. Першу половину того року Єгор здебільшого літав до Європи — Барселона, Франкфурт, Амстердам, — а Зоя працювала агентом служби VIP-обслуговування в голландському представництві «TransAsian». Того дня Парамонов керував 737-м «Боїнгом», який о 14:20 вирушав із Амстердама до Москви. Посадка закінчилася вчасно, о чверть по другій пілот готувався відчалювати від трапа та вирулювати на зліт, коли до кабіни зазирнула стюардеса й повідомила, що з офісу компанії отримано наказ затримати виліт. Єгор попросив дізнатися, що відбувається. Спочатку він думав, що на борт хочуть посадити нелегала, якого випроваджують із Євросоюзу, чи щось таке, проте помилився. За хвилину стюардеса повернулася та передала йому рацію. Парамонов повторив запитання. Із динаміка долинув незвично низький жіночий голос: «Ніяких нелегалів, компанія чекає на двох пасажирів». Це відразу насторожило. Реєстрація завершилася півгодини тому, Парамонову доповіли, що на борту присутні всі, хто пройшов реєстрацію, звідки, до дідька, взялися ще двоє пасажирів? Тихий голос у рації пояснив, що це, напевно, хтось із родичів керівництва. Тож шість членів екіпажу та сто вісімнадцять пасажирів стали чекати. Спливло десять хвилин, потім двадцять, потім півгодини. О третій пополудні літак, спалюючи пальне, усе ще стояв біля ґейта, а пілот нагадував розбурханий вулкан. На його запити менеджерка в терміналі видавала незмінну відповідь: чекайте. Зрештою терпець урвався. Аж сіпаючись від люті — ще трохи, і доведеться дозаправляти літак! — Єгор увірвався до термінала, втім, побачивши жінку, з якою розмовляв по рації, несподівано принишк. Струнка, з кучерявим волоссям кольору темної міді, розкішними грудьми та вузькими стегнами. Вона простягнула руку та відрекомендувалася: агентка служби VIP-обслуговування Зоя Суворова. Та мить відбилася в мозку наче фотографія. Парамонов спершу оцінив спокусливу ямку між грудьми, а потім, піднявши голову, прикипів поглядом до її очей. Ті очі здавалися якимись надлюдськими: блакитні, смарагдові, сірі та бурштинові вкраплення змішалися на яскраво-жовтому тлі. Райдужки скидалися на відполіровані кульки із дрібнозернистого граніту. Чоловік ніколи не повірив би, що стільки кольорів може вміститися в парі очей. Зрештою Парамонов так чемно, як тільки міг, поцікавився, де ті двоє гандонів, через яких сто двадцять людей годину стирчать у літаку? Виявилося, що VIP’и досі не пройшли перевірку безпеки. Єгор вирячився: за час, що минув, до ґейта вдалося би рачки доповзти! І тоді Зоя, підступивши так близько, що Парамонов, не напружуючись, уловлював запах її шкіри, пояснила: вона не впевнена, але думає, що пасажири взагалі ще не в Схіпголі, на її думку, вони лише під’їжджають до аеропорту. Потім він дізнався, що тими пасажирами були дев’ятнадцятирічна дочка Артура Казаріна та її двадцятичотирирічний іспанський бойфренд, і, ймовірно, якби знав, на кого очікує, то поводився б менш імпульсивно, натомість пілот прогорлав: «Закривайте йобаний ґейт!», на запитальний погляд Зої гаркнувши: «Скажеш, нехай пензлюють пішки», після чого закрокував до літака. За десять хвилин його «Боїнг» розвертався в повітрі над озером Маркермер, лягаючи на курс до Москви.
23
Схіпгол (нід. Schiphol) — найбільший аеропорт Нідерландів, належить до п’ятірки найбільших у Європі.