— Аякже, — у голосі проступило роздратування, — затихне, коли знесиліє або взагалі помре. А що, як він заплутався в чомусь і задихається.
— Олівере… — Клаус спробував заспокоїти підопічного.
— Я запевняю вас… — знову озвалася стюардеса.
Та Олівер відмахнувся.
— Ви не знаєте! Ви не можете знати, що із собакою. Ми мусимо сісти в найближчому аеропорті та з’ясувати.
— Ні! — Анна Янголь підхопилася зі свого крісла. Широко розплющені очі хворобливо блищали. Стюардеса та чоловіки повернули до неї голови. Її вигук прозвучав майже непристойно різко, й упродовж кількох секунд ніхто не сприймав його за частину розмови. Ніхто не розумів, що їй треба. — Не можна приземлятися!
— Чому? — крізь закладений ніс прогугнив Олівер.
Анна застигла із роззявленим ротом. Мала такий вигляд, ніби перебувала в чужому тілі, й дивилася на Олівера із дивним, напрочуд сильним виразом, якого той не міг збагнути. Обличчя бліде, вицвіле, немовби рештки графіті на облупленій стіні. Зрештою, нічого не сказавши, вона потупила погляд, і тоді виття раптово обірвалося.
Чоловіки перезирнулися. Стюардеса полегшено видихнула. Клаус Волкенхорст навіть посміхнувся; посмішка розпалила в Оліверові почуття ворожості, проте він промовчав. Розмова припинилася, і за чверть хвилини Клаус мовив:
— Гадаю, інцидент вичерпано. — Він поглянув на Анну: — Ми далі летимо до Пекіна, — потім повернувся до Олівера: — І з собакою все гаразд.
Лоуренс Ґрейс підморгнув стюардесі й попрямував до свого місця.
31 хвилина після зльоту
Хляпнувшись у крісло, Лоуренс спостерігав, як вмощується на своєму місці Олівер Морґенштерн. Якийсь час ресивер намагався уявити, якою була б реакція того пришелепи, якби він таки розповів про собачі бої.
За мить до того, як Лоуренс відвернувся до вікна, у його голові спалахнуло дивакувате припущення: а що як собаку, чиїм виттям вони мали приємність насолодитися, везуть на бої до Пекіна? На обличчі проступила єхидна посмішка. Він чимало віддав би, щоб побачити вираз обличчя напівкровки в той момент, коли хтось каже йому, що собака, заради якого він рвався посадити пасажирський літак, стік кров’ю в бійцівській ямі на задвірках задрипаного готелю в нетрях району Фентай на південній околиці китайської столиці.
Одначе посмішка швидко сповзла з лиця. Між грудьми та животом поступово загусала вже звична для останніх тижнів важкість від роздратування, цього разу через те, що Гарді не встиг надіслати запис із розправою пакистанського мастифа над тристафунтовим ведмедем. Лоуренс прикрив очі долонею та спробував зосередитися на тому, що він відчував би, переглядаючи відео, проте марно. Натомість його повело до роздумів, які обірвав дзвінок Гарді: суперкубок, завершальна чверть, Брендон Бартон.
Щойно думки про чорношкірого корнера скочили в голову, Лоуренс уже не мав снаги їх позбутися. Спогади про 51-й Супербоул немовби звили кубло з реп’яхів у напрочуд віддаленій частині його мозку, в потемках, звідки він не міг їх видерти, хай як старався. Чомусь — Лоуренс сам насилу в це вірив — те, як його команда програла, важило для нього набагато більше за сам програш. Може, причина крилася в нездоровій публічності — надмірній, майже патологічній цікавості до його персони, що звалилася на Ґрейса після суперкубку. Півроку тому навіть у Портленді ресивера впізнавали не всі, наприклад, на нього не зважала схожа на Pink барменка з кав’ярні на розі 12-ї авеню та Салмон-стрит, або полісмен, який минулої весни зупинив його за милю від стадіону, схоже, зовсім не підозрював, із ким має справу… Після 51-го Супербоулу все змінилося. Впізнавали Лоуренса тепер усі без винятку, та ніхто не спиняв його посеред вулиці, щоб попросити автограф.
5 лютого 2017-го NRG Stadium, Х’юстон, Техас Хвилина до початку 4-ї чверті 51-го Супербоулу
Навіть без гравців на полі стадіон ревів так, що доводилося підвищувати голос, аби тебе чули колеги по команді.
— Вони посадили на лаву 25-го! — Стодесятикілограмовий рудоволосий тайт-енд[75] Раян Фостер стояв просто над Лоуренсом, але той його не чув. — Чуєш, Ґрейсе? — Фостер постукав кісточками пальців по наплічних пластинах ресивера, і Лоуренс нарешті повернув голову. — 25-й на лаві запасних!
Ресивер насупив брови та витягнув шию, намагаючись роздивитися гравців суперника, що збилися докупи за боковою лінією із протилежного кінця поля, проте з лави майже нічого не розгледів і підвівся. Лоуренс ненадовго затримав погляд на шерензі кремезних лайнбекерів[76], а тоді помітив Малкольма Валентайна. Жилавий 25-й номер, згорбившись, сидів праворуч і позаду захисників «Ренегатів», які готувалися вийти на поле, і тупився собі під ноги.
75
Тайт-енд (англ. tight end, TE — підсилений край) — позиція в команді нападу в американському футболі. Тайт-енд перед початком розіграшу розташовується з лівого чи правого краю п’ятірки лайнменів нападу й поєднує в собі функції ресивера та лайнмена, тобто може разом із лайнменами блокувати гравців суперника або, як ресивер, приймати пас від квотербека та прориватися полем, набираючи ярди.
76
Лайнбекер (англ. linebacker, LB — той, що позаду лінії) — позиція в команді захисту в американському футболі. Здебільшого перед початком розіграшу лайнбекери стають за лінією лайнменів захисту та можуть і атакувати квотербека супротивника, і відходити в глибину поля для того, щоби перехопити пас або зупинити прорив гравця з м’ячем.