Через хвилину нападники «Ренегатів» вишикувалися на одноярдовій лінії. Террон Армстед став на коліно, «спалюючи» час, що залишався на таймері, і через тридцять вісім секунд суддя сповістив про закінчення матчу. 24:28 — «Ренегати» перемогли. Загуркотіли, розпорюючи нічне небо сріблястими смугами, феєрверки, повітря замерехтіло від конфетті, бостонці — і гравці, і тренери — висипали на поле та заходилися вітати одне одного.
Біля Лоуренса зупинився притихлий Рон Метьюз. Координатор нападу глипнув на ресивера, і той, намагаючись витримати погляд, одчайдушно підшуковував яку-небудь фразу, яка дала би змогу розвіяти зневіру та неприязнь, що зависли поміж ними.
— Його там не мало бути, — зрештою мовив ресивер.
Рон уперся руками в боки й дивився на екран понад трибунами. Навушники з мікрофоном лежали на траві, дріт тягнувся до тепер уже непотрібного передавача на поясі. На обличчі координатора застиг вираз приреченої безпомічності. Вони обоє знали, що Гоукінс зробив усе правильно й Бартона не мало би бути на гольовій лінії, тож Метьюз не став відповідати.
Лоуренса огорнуло дивне відчуття, наче він намагається зав’язати розмову з людиною, яку бачить уперше. Розгубленим тоном ресивер повторив запитання, яке вже ставив Джареду:
— Що сталося?
Рон знизав плечима.
— Він зрізав маршрут.
— Блядь, — вилаявся Лоуренс. — Як? Як саме?
— Я не знаю…
Погляд Рона потьмянів, і він повільно закрокував до роздягалень. Навушники з мікрофоном волочилися за ним по траві…
Поволі лави з того боку, де розташовувалися «Портлендські Загарбники», спорожніли. Помічники тренера, координатори, лікарі та персональні асистенти порозходилися, забравши із собою сумки, рушники, нотатки з планами на гру. Лиш де-не-де валялися паперові скляночки та порожні пластикові пляшки з-під води. Лоуренс Ґрейс залишився сам. Сидів, упершись ліктями в коліна, туплячись у поставлений поміж ніг шолом. У повітрі все ще кружляли конфетті.
Одним із останніх до роздягалень прямував Раян Фостер. Минаючи Лоуренса, тайт-енд зупинився.
— Ти в нормі, бро?
Ресивер звів голову:
— Ага.
— Точно?
«Ми щойно програли Супербоул. Як я можу бути в нормі?»
— Так. Усе гаразд.
— Я йду. — Раян кивнув у бік подіуму, який швидко споруджували в центрі поля: — Несила цю срань бачити.
— Добре. Я теж. Я зараз. Просто… — ресивер замовк. Раян, недослухавши його, поплівся геть.
Лоуренс Ґрейс, сам не знаючи чому, залишився. Обхопивши підборіддя долонями, дивився, як працівники в ядучо-зелених жилетах завершують монтувати подіум. Гравці «New England Renegades», їхні друзі та родичі, всміхаючись та обіймаючись, збиралися довкола. Згодом на подіум зійшов Гаррі Гарлоу, комісар Національної футбольної ліги. За ним — тренер «Ренегатів» Білл Вентрон і квотербек Террон Армстед. Останнім на підвищення вибрався член Залу слави НФЛ, у минулому лайнбекер «Лонґхорнів», п’ятдесятичотирирічний Лерой Холлістер. Він мав вести церемонію нагородження.
Ще один член Залу слави, жива легенда НФЛ, квотербек Джуліан Уайт, неквапом ніс до подіуму трофей Ломбарді[85]. Заціпенілий, немовби вкутаний вогким півмороком Лоуренс простежив, як Уайт пройшов між двома шеренгами «Ренегатів», ступив на підвищення та поставив кубок перед Гарлоу. Ресивер бачив, як комісар вручив трофей Террону Армстеду, бачив, як квотербек підступив до поручнів, підняв кубок над головою і щось прокричав, але не розрізнив жодного слова. Довкола снували якісь люди, проте ніхто не помічав його, він наче став невидимкою, і через цю мовчазну байдужість поразка видавалася ще болючішою. Щось холодне поволі тверднуло поміж легенями та шлунком, перекочувалося всередині, час від часу перекриваючи дихання.
Несподівано перед Лоуренсом вигулькнула худорлява темношкіра журналістка з хіпуватим оператором за спиною. Оператор тримав на плечі камеру, скерувавши об’єктив на Лоуренсове обличчя.
— Як сильно ви розчаровані, адже від перемоги вас відділяв один ярд? — Дівчина націлила мікрофон на ресивера. — Це боляче?
Лоуренс уявив, як забиває її шоломом до смерті. Потім проскрипів крізь зуби:
— Так, боляче… це дуже боляче… Якщо не брати до уваги втрату когось із близьких, це, напевно, найбезжальніший… найгостріший біль, який тільки можна відчути.
— А що скажете стосовно вашого передчасного святкування? Я про момент, коли за рахунку 24:14 ви показали на камеру, як погладжуєте чемпіонську каблучку на безіменному пальці. Ви ж саме це мали на увазі, так? Прокоментуйте, будь ласка.
85
Трофей Ломбарді — трофей, який щорічно вручають команді-переможцю Національної футбольної ліги, названий на честь тренера Вінса Ломбарді. Має вигляд срібного м’яча на срібній тригранній підставці.