Росіянин посунув уперед правий важіль тяги, обидва штурвали задеренчали, бортовий комп’ютер попередив про критично низьку швидкість:
— Airspeed low.
— Хріново… звалюємося… — Еліаш інстинктивно рвонув штурвал на себе. — Злітний режим! ЗЛІТНИЙ ДАВАЙ!
Парамонов не рухався. Зоммер зняв праву руку зі штурвала й ривком переставив обидва важелі керування тягою на повний газ. Двигуни протяжно застогнали, 777-й ще дужче задер носа. Гора зникла, проте літак продовжував знижуватись, а стійки штурвалів і далі тряслися.
У навушниках пролунав голос диспетчера зі Скарду:
— Альтаїр три-чотири-один, якщо можете, перемкніться на частоту 119,7. Повторюю 119,7.
Спрацювала сирена, сповіщаючи про небезпечне зближення із землею. Безбарвний механічний голос на її тлі звучав майже знущально:
— Pull up! Pull up!.. Terrain ahead… Pull up! Pull up!..[112]
Амір заверещав:
— Ні-і-і! — і закрив голову руками.
Еліаш Зоммер також закричав, однак, не припиняючи відчайдушно смикати штурвал, швидко видихся, і його розпачливий крик розпався на булькітливе харчання та кволі стогони. Парамонов, розуміючи, що зіткнення із кряжем не уникнути, опустив важелі тяги — двигуни притихли, лайнер клюнув носом, — і вже за мить крило зі страхітливим скреготом зачепило вкритий льодом схил гори.
…о мій Боже, подивись на людину, яку Ти створив, і слава Тобі, адже проклинати Тебе забороняє Закон.
Жозе Сарамаго. Євангелія від Ісуса Христа
— Бог ніколи так би не вчинив, — відповів Греліч. — Ну, якби Він існував.
— Бог існує.
— І на яких підставах Він учинив би те, що, по-твоєму, вчинив із нами?
— Йому не потрібні підстави. Він не залежить від власних рішень. Він може робити все, що захоче, з ким завгодно і коли завгодно.
Так багато зірок. Навіщо вони?
Гора
Парамонов повільно й дуже неохоче приходив до тями. Він лежав у незручній позі — на боці з випростаною вперед рукою — і щосили намагався відтягнути мить пробудження. Крізь щілину сухих, як у рептилії, повік пілот нечітко бачив химерно вивернуту долоню. На спробі розплющити очі у повіки вп’ялися гарячі голки. Єгор шикнув і замружився, а тоді одне за одним — неначе хтось пробігся пальцями по тумблерах — почали повертатися фізичні відчуття. Під маківкою загупало, у горлі запекло, наче туди сипнули дрібномеленого перцю. Чорт забирай, такого похмілля в нього зроду не було. І з якого дива? Він вихилив лише кілька порцій, доки клеїв казашку. Чи китаянку. Чи… Стоп! Усе не так. Із азіаткою він познайомився позавчора, а вчора… Закололо в боці, і Парамонов спробував глибоко вдихнути, але не зміг — у роті ніби застрягла грудка зваляного пилу з пилососа. Він був таким слабким, що не спромігся навіть закашлятися, й лише чмихнув носом. Отже, вчора… Перед внутрішнім зором проступили обриси салону першого класу. Він пив у літаку, так, він кудись летів, хоч і не пригадував, куди й навіщо. Чомусь ніяк не вдавалося вдихнути на повні груди. Біль у голові посилився, і Парамонов застогнав. Досить. Треба вилазити з ліжка та йти на кухню — там є аспірин. І тут росіянин зрозумів, що він не вдома. І не в ліжку. І долоня, яка досі проглядається крізь напівопущені повіки, не його. Він би зламав зап’ястя, якби спробував її так вигнути!
Усі почуття загострилися. Єгор розплющив очі й затремтів. Перехрещені на грудях ремені втримували його на кінці розламаного крісла, ліва нога викручена так, що п’ятка майже торкається сідниці. Якийсь час картинка перед очима залишалася розмитою, нібито хтось залляв мастилом верхній шар різкості, тож Єгор сфокусувався на долоні, що маячіла за півметра від обличчя. Після того в голові начебто затріщало, й у свідомість почали вдиратися спогади: Амір… Еліаш… переляканий голос диспетчера… airspeed low… скелясте ікло попереду. Він у кабіні лайнера, який розбився, впав у горах десь на кордоні між Пакистаном і Китаєм.
Лайно.
Вивільнивши ногу, Парамонов підніс до очей руку й утупився в годинник. Чотири хвилини по третій за московським часом. На циферблаті та скельці не було видимих ушкоджень, однак, придивившись, Єгор помітив, що секундна стрілка застигла поміж шісткою та сімкою. Мабуть, механізм зупинився від удару в момент катастрофи.
Але як давно?
— Аміре. — Парамонов потягнувся до неприродно вивернутої долоні, торкнувся її пальцями й тут-таки, ніби від удару струмом, відсмикнув руку. Шкіра була холодною. Не крижаною, але недостатньо теплою як на живу плоть. У кров ринув адреналін, і погляд прояснішав. Права частина кабіни мала такий вигляд, неначе її сплюснули під гідравлічним пресом. Другого пілота поховало під нагромадженням алюмінію та пластику, по суті, крім руки, котра, здавалося, стирчала просто з металу, Єгор не розгледів жодної іншої частини його тіла. — Чорт.