— Вона мертва, — росіянин, не піднімаючи голови, акуратно склав вітрівку, — а куртка допоможе Лейлі зігрітися, — потім, високо задираючи ноги, продовжив шлях до перебірки.
Лоуренс похитав головою і поліз за Єгором.
Діставшись тамбура між салонами першого та бізнес-класу, Парамонов плечем висадив двері одного з туалетів. Кабінку добряче зіжмакало, вона зменшилася до розмірів невеликої труни, і сталевий унітаз — погнутий, але не обгорілий — висів на рівні грудей. Єгор протиснувся досередини, доламав руками кілька пластикових панелей і, оглянувши трубопроводи, тихо вилаявся. Труба, якою питна вода йшла до умивальника, була сухою.
Розташовані з правого боку перебірки шафки повністю зруйнувалися, зате кухня з лівого борту вціліла, тож доки Парамонов копирсався в туалеті, сподіваючись, що у трубах залишилося хоч трохи води, Дюк Апшоу обстежив бортову кухню. Він натрапив на сталеву тацю на коліщатках, на якій стюардеси розвозять напої та їжу, проте всередині виявилося лише сміття та дьюті-фрі товари. Зате за кухнею, на підлозі у скособоченому проході до салону першого класу, кардинал побачив дві пластикові пляшки з водою. Поруч із ними лежала частково обгоріла ковдра з поліестру.
— Я знайшов воду, — повідомив старий. — І ще ковдру. — Він підняв її над головою. — Хоча вона трохи присмалена.
— Чудово. — Парамонов вихилився з туалету. — Забирайте все із собою.
Росіянин пересунувся до наступної кабінки, проте двері не піддавалися, довелося налягати вдвох. Лоуренс якийсь час стежив за ними, а тоді відвернувся і став роздивлятися згарище, через яке вони щойно пробралися. Крізь діру на місці розламу він бачив, як швидко вичахає денне світло. Пітьма, наче курява, підіймалася з-під нагромадження обгорілих крісел та металевих балок і розповзалася за межі фюзеляжа, натомість знадвору до салону проникав холод. Лоуренс похукав на долоні, схрестив руки на грудях і взявся терти долонями біцепси. Старий із колораткою і той другий, зі слов’янським акцентом, не займали його, а сам він не рвався їм допомагати. Якщо не зважати на холод, він почувався цілком стерпно й думав про те, що не все так погано, — бути живим невдахою все ж краще, ніж мертвим чемпіоном, — коли раптом кутовим зором зауважив якийсь порух. За два метри від нього вугільно-чорне бильце з’їхало набік. Під ним, поміж розтрісканих, але не обпалених панелей виднілося тіло. Ще один мрець. І перш ніж Лоуренс устиг замислитись, якого біса уламок крісла рухається так, ніби його хтось штовхає, мертвяк, глухо крекчучи, сів. Із вимащеного кіптявою обличчя на Лоуренса витріщилася пара очей. Хлопець підскочив од несподіванки, але зміг зім’яти нажаханий вереск до більш пристойного придушеного зойку й тільки потому загорлав:
— О, чорт, там хтось живий!
Апшоу та Парамонов підскочили до Лоуренса, після чого втрьох кинулися витягати пасажира з-поміж уламків підлоги та крісел. Чи то пак пасажирку. Вивільнивши її з уламків, вони перенесли її ближче до перебірки й посадили попід бортовою кухнею. На жінці було темно-зелене з вишнями плаття та аж чорна від бруду кофта, яка до катастрофи, вочевидь, була значно світлішою.
— 
… — вона вся тремтіла. — 
?.. 
?..[118]
Апшоу присів навпочіпки, скривившись, коли тріснуло коліно, й запитав:
— Я не розумію вас. Ви знаєте англійську?
— Холодно… — повторила. — Чому тут так холодно?
— Літак розбився, — мовив кардинал. — Ми високо в горах.
Парамонов швидко оглянув жінку, проте відкритих ран не побачив.
— Ми що? — блимнула вона.
Ніхто з чоловіків не відповів.
— Яке ваше ім’я? — запитав Апшоу, накидаючи їй на плечі ковдру.
— Гелен. Я… — урятована говорила англійською з легким, ледь вловним акцентом. — Що тут сталося?
— Усе гаразд, Гелен. — Він відкрив одну з пляшок і підніс до її губ. — Як ви почуваєтеся? Нічого не болить?
Жінка зробила кілька ковтків, відвела його руку й роззирнулася.
— Ми розбилися?
— Так. — Кардинал намочив край ковдри й обтер її обличчя. — Це диво, що ви вціліли.
Вона по черзі обвела уважним поглядом чоловіків.
— Що ви тут робите?
Апшоу, схоже, не зрозумів запитання.
— Шукаємо воду та ковдри, — відповів росіянин.
— Навіщо?
— Бо ми в горах, і…
— І… — Вона супилася, наче людина, яка ніяк не може пригадати ім’я далекого родича.
Кисню, що потрапляв до легень крізь ніздрі, не вистачало, і Єгор шумно дихав ротом.
— І поки що по нас ніхто не прийшов. — Він подивився у прохід, що вів до салону першого класу, торкнув Лоуренса за руку й швидко проказав: — Маємо перенести її туди. Потім все обшукаємо та спустимо її крізь діру в правому борті. Це буде легше, ніж тягти її назад через салон бізнес-класу.