Люди не селяться на висоті п’ять із половиною тисяч метрів, подумав Єгор, але вголос нічого не сказав.
— Припиніть. — Гелен стала поміж чоловіками. — Не сваріться.
— Ми не сваримося. — Лоуренс штрикнув її недобрим поглядом.
— Це все висота, — спокійно промовила Гелен. — Підвищена дратівливість і вразливість — найперші ознаки її впливу. Я прошу вас: заспокойтеся!
— Я спокійний, — буркнув американець.
— Якби десь унизу було поселення, люди вже прийшли б сюди. — Парамонов глянув на південний захід, у напрямку, куди збігав льодовик, потім, не озираючись, озвався до Лоуренса: — Маєш кращі ідеї — пропонуй.
— Не маю. Але я не хочу просто сидіти та спостерігати, як цей чувак вихаркує перед нами свої нутрощі.
Росіянин раптом відчув, як утомився. Він укотре скоса повів очима на Олівера, проте швидко відвів погляд. Жаль. Це саме те, що вони робитимуть, — будуть чекати.
— Ми повинні дочекатися рятувальників. Нас заберуть.
— Але як? — не вгавав Лоуренс. — Ти сам казав, що гелікоптером сюди не дістатися.
Гелен усе ще стояла поміж ними, тож Парамонову довелося відступити, щоби дивитися Ґрейсові в очі.
— Послухай, я чудово розумію, що нам потрібно спускатися, проте ми не обираємо між добрим і поганим варіантами, ми обираємо між хріновим варіантом, який дає хоч якийсь шанс вижити, та варіантом, за якого ми гарантовано здохнемо. Ми мусимо залишатися біля літака й протриматися до прибуття рятувальників. І я впевнений, що протримаємося… якщо погода не зіпсується.
Оте «якщо» все спаскудило. Запала понура мовчанка. Зрештою Парамонов торкнув Гелен за лікоть і показав на Олівера:
— Ми можемо йому допомогти? Тобто чи можемо якось полегшити його стан, не спускаючись із сідла?
Простою відповіддю було «ні». Німець уже перебував у стані акінетичного мутизму, який іноді називають «несплячою комою»[121]. Кровохаркання вказувало на набряк мозку, який від незворотного ураження кори зазвичай відділяють лічені години, тож урятувати Олівера міг лише невідкладний спуск до висоти нижче за три тисячі метрів. І Гелен це розуміла, проте озвучити не наважилася. Жінці забракло сміливості, щоб визнати очевидне: якщо рятувальники найближчим часом не з’являться — Олівер приречений.
— Я хірург і не так багато знаю про перебіг гірської хвороби, але кров… — вона бубніла, ковтаючи закінчення, — це погано. Ліками тут не зарадити, навіть якби я їх мала. Його треба спускати. Або до барокамери.
— Пробач, у мене немає барокамери, — сказав Єгор.
— Тоді… тримати його в теплі. — Гелен заледве не скривилася: це нісенітниця, це майже те саме, що компрес на голову під час інсульту. — Я не знаю… дати води. Йому потрібно якомога більше пити.
— Ти обіцяв, що розпалиш вогонь, — докинув Лоуренс.
Парамонов обвів їх поглядом. Спершу Лоуренса та Гелен. Потім Апшоу, Олівера й Анну. Сонце видерлося достатньо високо, яскраве світло виїдало очі. Примружившись, він простежив, як Лейла підповзла та притулилася до кардиналових ніг. Потім зміркував, що Апшоу, Олівер та Анна навряд чи якось допоможуть, отже… Росіянин поглянув на Гелен, розтулив рота, проте… Що він хотів їй сказати? У мозок нібито встромилися тисячі свердел, думки прокручувалися із дратівливою неквапливістю, і Парамонов несподівано збагнув, що не може пригадати, про що думав кілька секунд тому. Чорт. Єгор наморщив лоба та відчув, як страх розпрямляє крила в грудях. Річ же не в Олівері, не тільки в ньому — висота впливає на них усіх. Зрештою мовив до лікарки:
— Залишайся тут. — Потім повернувся до Лоуренса: — А ти набери на схилі снігу. Візьми якусь із сумок, але лише одну, решта знадобиться мені сухими. — Хлопець кивнув. — Наштовхай, скільки вдасться, у пляшки й постав на сонці. — Ще кивок. — Розтане, можна буде випити та розтопити ще. — Забувши, що наручний годинник зупинився, чоловік автоматично подивився на циферблат. — Зараз розпалювати багаття не варто, надто рано, ми не протримаємо його до… довго. Я полізу назад до літака і… — Він затих на півслові.
— І що? — звела очі Гелен.
— Зберу все, що горить. Те, що не забрали вчора.
— Що саме?
— Одяг, — він відповів над силу, — із мертвяків. Оббивка та панелі не горітимуть.
Спочатку Парамонову здалося, що Лоуренс втупився в його злегка відвислу щелепу та висолоплений язик, але зрештою зрозумів, що погляд американця лине ніби крізь нього.
— «Ми не протримаємо багаття довго», — повільно, немовби виплавляючи з металу кожне слово, повторив хлопець. — Як довго? Ти натякаєш, що ми проведемо тут іще одну ніч?
121
Акінетичний мутизм — психічний стан, за якого хворий на тлі збереження свідомості не розмовляє, не рухається і майже не контактує з навколишнім середовищем.