Жінка видобула з купи одягу сорочку.
— Є сорочка!
— Сюди! Бігом! — Гелен кинула її Єгору. Парамонов зубами відірвав клапоть завбільшки з долоню і, обережно прийнявши штанину, спробував його підпалити. — Чого стоїте? Шматуйте її!
Гелен і Лоуренс взялися рвати сорочку. Парамонов хапав клапті й один за одним підпалював їх. Окремі згорали швидко, інші навпаки ледве тліли. З купки мотлоху поміж його колінами валив дим, але вогню не було.
А невдовзі почав вичахати й дим.
— Ще паперу! — Якби не хрипота в горлі, Єгор, напевно, верещав би. — Дайте мені гроші, паспорти, що-небудь!
Усі гарячково закопирсалися в кишенях. Дюк Апшоу відшукав посадковий талон, Гелен дістала чек із дьюті-фрі магазину, Лоуренс витягнув кілька обгорток від м’ятних льодяників. Усе, крім цукеркових обгорток, швидко зайнялося і так само швидко згоріло. Штанина й обривки сорочки все ще тліли, проте вочевидь згасали.
— Чорт! Чорт! Чорт! — Парамонов ледь не завив із розпачу. — Цього недостатньо! — посеред фрази голос зірвався, ніби хтось спочатку підвищив, а потім різко прикрутив гучність майже до нуля. — Якби хоч трохи більше грошей!
Анна Янголь стояла за крок від нього й не могла ні дивитися, ні відвести очей від купки обвугленого шмаття. Єгор звернув до неї перекошене обличчя.
— Маєш іще гроші?!
У грудях розверзлася порожнеча, а сховані в труси й до ліфчика доларові згортки запекли жаринами, та перш ніж Анна встигла щось подумати, з губів злетіло коротке:
— Ні.
Тридцять тисяч… на ній, у її кишенях… майже тридцять тисяч доларів. Секунди мчали крізь Анну аритмічними поштовхами.
— Якби хоч трохи більше паперу, зовсім трохи, ми б розпалили його, — голос збляк. Парамонов склав долоні перед обличчям, закусив зубами кісточку на вказівному пальці й почав розгойдуватися, отупіло примовляючи: — Хоча би трохи… хоча би трохи більше…
Усі замовкли. Ніхто не знав, що далі казати чи робити. Анна відвернулася і спрямувала погляд на південний схід, туди, де за тисячі кілометрів звідси на ледь живе від смогу місто в гирлі Чаопхраї[122] наповзали сирі сутінки, проте бачила лише нагромадження гір і снігу. І ще важкі хмари, котрі, немовби ховаючись, товклися в западинах між хребтами. Їхні черева були багнисто-сірими, нібито на шляху до гір хмари продиралися крізь болотяні ліси й забрьохалися, безповоротно втративши цнотливу білизнý.
Вітер посилився й обпалював холодом Аннину шкіру.
28 квітня 2017-го Москва
Приглушений регіт і п’яні вигуки прорвалися крізь гудіння електродвигуна за мить до того, як ліфт зупинився на дев’ятому поверсі. Артем пройшов півтемним коридором до Чингізової квартири, натиснув кнопку дзвінка й тільки тоді помітив, що двері незамкнені.
— Відчинено! — Двері розчахнулися, й Артем немовби пірнув у акваріум, де тхнуло алкоголем, старими меблями й пилом. За порогом він наштовхнувся на двадцятисемирічного Мусліма Хасанова на прізвисько Муса. Чеченець з’явився на хвилину раніше та саме закінчував роззуватися. — Заходь! — Кремезний, схожий на професійного борця Муса скинув з ноги новенького черевика, засмикнув хлопця до квартири та стиснув в обіймах.
— Хто там? — із глибини квартири долинув прихриплий від алкоголю голос Чингіза. — Хто там іще?
— Це я, — випручавшись із обіймів, відповів Артем.
— Тьома-а-а! — загорлав Чингіз. — Тягни сюди свою хохляцьку задницю!
Артем зняв куртку та слідом за Муслімом подався до вітальні.
Повітря в кімнаті було заледве придатним до дихання — Артемові доводилося не вдихати його, а заковтувати, наче кисіль. До терпкого алкогольного духу додалися запахи поту, сигарет і китайських спецій. На невисокому овальному столику зі скла, що стояв по центру вітальні, вишикувалися півдесятка пляшок коньяку та горілки. Частина вже порожні. Під столом громадилася піраміда з коробок з-під піци та вок-локшини. На ворсистому килимі кремового кольору валялися недоїдки та зіжмакані паперові серветки. Вікно затуляли важкі портьєри, тож атмосфера в кімнаті здавалася ще більш гнітючою та задушливою. На стіні навпроти вікна працював телевізор: «Россия-1», ток-шоу «60 хвилин» зі Скабеєвою та Поповим.
— Штрафні! — Чингіз Ахундов, двадцятидев’ятирічний талиш[123], господар квартири, вихилився з потертого крісла, в якому сидів, підібгавши ноги, й тицьнув пальцем у пляшки на столі: — Славік, нахер, не тупи, наливай їм! — Його язик рухався не надто вправно, через що слова злипалися в однорідну глейкувату масу.
Славік Нєфьодов, кістлявий блондин із водянистими очима, розкинувшись у куті Г-подібного дивана, намагався прикурити від старої металевої запальнички. Обабіч нього, поклавши ногу на коліно й зосереджено втелющившись у телевізор, розмістився тридцятитрирічний Кахабер Біркадзе. Поміж чоловіками вовтузився Люцифер — чорний, як ніч, чихуахуа, який залишився Чингізові від коханки, котру той вигнав тиждень тому. На шиї собаки теліпався захисний післяопераційний конус.
122
Чаопхрая — найбільша річка в Таїланді, наприкінці нижньої течії якої розташований Бангкок.
123
Талиші — один із народів Південного Кавказу, проживає на південному сході Азербайджану та північному заході Ірану.