– Но а шо ти хотіла, Анжело? Бізнес є бізнес… Ци ліпше на базарі з рана до вечора нидіти та й просрочені консерви продавати у тридцять градусів жари?… Благо, муй Ванька так бізняк построїв, же на нього люди вкалують, а вун лем по точках їздить і виручку зберать… Як то-то він повів ми на днях… «То уже настояща структура, механізм, шо паше на нас самостоятєльно»… Айбо, як даякий кіпіш – налогова ци санепідемстанція, то ліпше му у вочі не лізти, бо рве і мече… Дубрі, же кришу всягди має, – поцоркавши нігтями об нігті, аби переконатись, що остаточно висохли, Христина відімкнула сумочку й, видобувши звідти дзеркальце й конфітуру, завзято підводила губи… – А я ся нигда у його діла не втручаю – як каже муй Ванька, «не женскоє ето дєло…»… Він ми все штуку на карман кине, «на мєлкіє расходи», та я й мовчу… Видимеся лем зрана, а пак шукай вітра у полі… Як дзвоню йому, бесіда курта[9]: «Шо ся стало? Я занятий по роботі…» Та й триндєц… Масти собі, дівко, голову… Так шо йдеме, дівки, на кавіль та й пув-децу…[10] Де нашоє не пропадало?… Так і бути… Я ниська[11] виставляю…
– Ти докусь[12] наївна, Христино, кидь віриш, же твуй Іван цілими днями вкалує, оби тобі «штуку кинути»… Андика[13] муй Стьопка казав, же відів го з якимись сикухами на шашликах, – Анжелі тим часом знімали з очей ватні тампони і, розплющивши очі, обрамлені чорнющими віями, вона врешті могла взріти приятельок і світ Божий… Перше, що прикувало її увагу – це приятильчені босоніжки. Позолочений пасочок туго стискав широку, не звиклу до філігранного взуття ногу, що бовталася туди-сюди, аби привернути до себе увагу, на височенному підборі… Поруч, наче навмисне (аби всі помітили), лейбою догори сяяла інкрустованим написом сумочка – «Dolce Gabanna»… Таки недаремно Христина не втручалась у бізнес чоловіка – «штука», як бач, капала регулярно…
– Е, дівки… Курвів всягди хватає, а тим більше у вароши… А я кидь пуйду тим сикухам патли вимикувати, то пак буду ходити гола-боса… Ванька ми того не пробачить… Андика повів[14] ми, же поїдеме у кінци літа у той… як його… Мілан, на розпродажі. То в Італіях… Тамки мож усякі габанни та й гуччі накуповати за смішні гроші… Там такоє, дівки, цуря[15] парадноє, же тим Ваньчиним сикухам очі би повилазили… А їм ся нич не обстає, лем ноги перед чужими хлопами розставляти… А ви кажете… Дома треба знати, як політику вести… Курви – то врємєнно, а сім’я – навічно…
– Дурноє белендиш, Христино… То нам сім’я – навічно, бо так нам мамка з няньом змалку тандичили… А хлопам шо? Доки мовчиш і парадно[16] випозіруєш, він тя сокотить[17], а, не дай то, Боже, розкриєш рота або даш даякий збой, нафіг ти кому потрібна… Андика була м у родаків… Думаю, пройдуся селом побзерати, шо а як… Напарадиламся, нові топанки[18] вділа – якраз муй удачно на Словаки з’їздив та й привіз… Як тота ся фірма кличе… Зажди… Дораз ти повім… П’єр якийсь… Ага… Точно… П’єр Карден… Французькі, короче… Нігті намащені, вочка нафарблені – всьо, як має бути, на місцях… Іду я, йду, лем побзераву, а передо мнов Любка Довганичів, Матійова, ци пам’ятаєте, тих, же за продмагом жиють… Ми ще у неї дружками гуляли на свадьбі… Кобисьте її, дівки, віділи, були бисьте у шоці – заношені штрімфлі[19] худа, аж світиться, волосся (ци помните, яку вна косу мала – аж до гузиці[20]) скрученой у ріденький тортош[21], вочі перепуджені[22], ге у зайця… Я ся звідаву[23]: «Любко, ти шо туйки робиш у такому виді, геби сь не у вароши жила, а дагди з Верховини збігла? І де твуй Матій?…» А у неї вочі нараз змокріли, побзерала на мої топанки та й каже: «Матій ся, Анжелко, зблядував у тому вароші на паздіря… Ґута би побила[24] тих засранок – малолєток городських… Доки м мовчала, всьо було дубрі, а як ім не витримала та й розборки учинила, вун ми у куфор[25] цуря зметав та й повів: «Гетка із хижі… Кидь така сь вумна, та шуруй межи корови та й свині… Вспомни дєтство… Може, порозумнішаєш…» Такоє тото, дівки… Писок на хлопа не мож роззявляти… А ви кажете – хлопам сім’ю треба… Їм аби всьо у хижі порайбано[26] було, їсти наладжено[27], а ти – ге та бабовка[28] – напарадися та й вочками кліпай…