Того дня, коли Хатчинс обійняв цю посаду, один з друзів сказав його батькові: «Я був просто шокований, коли сьогодні вранці прочитав передовицю, в якій критикували вашого сина».
«Так, — погодився старший Хатчинс, — критика була дуже різкою, але пам’ятай: мертвого пса не б’ють».
І це так, причому що поважніший «пес», то більшої втіхи зазнають усі, хто його стусає. Принц Уельський, згодом король Едуард VIII (потім герцог Віндзорський), знає це з власного досвіду. В той час він навчався в Дартмутському коледжі в Девонширі. В Англії це те саме, що Військово-морська академія в Аннаполісі. Принцові було тоді чотирнадцять років. Один із морських офіцерів якось побачив хлопця у сльозах і запитав його, що сталося. Спочатку принц уперто мовчав, але згодом все ж таки розповів правду. Виявилося, що курсанти училища надавали йому стусанів. Комодор коледжу викликав до себе курсантів і пояснив їм, що хоча принц ні на кого не скаржився, але він сам хотів би знати, чому саме принц став об'єктом для знущань.
Курсанти довго затиналися і мимрили щось незрозуміле, аж врешті-решт зізналися. Виявилося, хлопці мріяли про те, як, ставши офіцерами королівського флоту, будуть усім вихвалятися, що замолоду частували стусанами самого короля!
Отже, коли на вас нападають з усіх боків чи нещадно критикують, пам'ятайте, що цим ваші кривдники зазвичай хочуть підвищити власну значущість. Здебільшого це означає, що ви досягли неабияких успіхів у своїй справі і заслуговуєте на увагу. Чимало людей відчувають якесь дикунське задоволення, піддаючи критиці тих, хто більш освічений чи досяг більших успіхів. Наприклад, коли я працював над цим розділом, мені прийшов лист від однієї жінки, в якому вона викривала підступність генерала Вільяма Бута, засновника «Армії спасіння». Нещодавно в радіопередачі я позитивно оцінив його діяльність, і ця жінка написала мені, щоб висловити свою незгоду. Вона повідомила, що генерал Бут викрав вісім мільйонів доларів, які зібрав для надання допомоги бідноті. Звинувачення, звісно ж, абсурдне. Але цю жінку істина не цікавила. Вона тішилася, що їй вдалося облити брудом людину, яка досягла в житті значно більшого, ніж вона. Я викинув цей наклепницький лист у кошик для сміття і подякував Богові, що Він уберіг мене від такої дружини. З її листа я не дізнався нічого нового про генерала Бута, але багато дізнався про саму жінку. Шопенгауер колись сказав: «Ницість зазнає величезної втіхи, коли дізнається про вади і безглузді вчинки відомих людей».
Звісно, ректора університету не можна вважати ницою людиною. Проте колишній ректор Єльського університету Тімоті Дуайт, певно, був у захваті, критикуючи кандидата на посаду президента Сполучених Штатів Америки. Дуайт попереджав, що, обравши його президентом, «ми побачимо наших дружин і дочок серед жертв узаконеної проституції. Їх безжально зганьблять, а їхні душі навмисне заплямують. Вони будуть позбавлені ніжності та цноти й викликатимуть огиду в Бога і в людей».
Ці слова цілком можна застосувати до Гітлера, чи не так? Але сказали їх про Томаса Джефферсона. Якого Томаса Джефферсона? Невже безсмертного Томаса Джефферсона, автора Декларації незалежності, який відстоював засади демократії? Так, уявіть собі, ці нападки були спрямовані саме проти нього.
Кого з американців, на вашу думку, називали «лицеміром», «шахраєм» і «майже вбивцею»? А одна газета надрукувала карикатуру, яка зображала його на гільйотині, великий ніж якої вже був готовий зірватися вниз і відтяти йому голову? Юрми глузували з нього і свистіли навздогін, коли він крокував вулицями. Хто це був? Джордж Вашингтон.
Але ж усе це сталося багато років тому. Можливо, відтоді людська вдача змінилася? Давайте подивимося, чи це так. Розглянемо приклад із адміралом Пірі — дослідником, який дістався Північного полюса 6 квітня 1909 року. Він пересувався на нартах, запряжених собаками. Весь світ з ентузіазмом зустрів повідомлення про цей подвиг. Чимало таких сміливців потерпало від холоду й голоду, ба навіть і гинуло в крижаній пустелі заради досягнення цієї мети, та й сам Пірі мало не помер через нестачу продуктів і палива. Він відморозив собі вісім пальців на ногах, і згодом їх довелося ампутувати. На його долю припало стільки випробувань, що він дивом не збожеволів. Проте командувачі військово-морських сил, яким адмірал був підпорядкований, аж казилися від заздрощів, бо Пірі здобув визнання і популярність у всьому світі. І вони звинуватили його в тому, що він зібрав гроші на наукову експедицію, а натомість «жив собі на втіху й розважався в Арктиці». Певна річ, вони так і вважали, адже можна переконати себе будь у чому, якщо поставити це собі за мету. Їхнє прагнення принизити Пірі і завадити його подальшій діяльності було таке сильне, що лише безпосередній наказ президента Мак-Кінлі надав йому змогу продовжувати дослідження в Арктиці.