— Як підемо, брате? — спокійно питав його другий.
— Найнадійніше йти за зорями та небесними світилами, спускатись уздовж перестуджених річищ та прямувати за пташиними тінями, що летять крізь туманні перевали. Але на всяк випадок я купив атлас автомобільних доріг.
15
«Вибираючи між пристрастю та кар’єрою, я завжди робив вибір на користь останньої, — думав він, — почуття громадянської відповідальності видавалось мені пріоритетнішим. Щоразу, коли заходила мова про домінування індивідуального над колективним, якась невидима внутрішня сила схиляла мене на бік солідарності та взаємопідтримки. Приватне, егоїстичне почуття замкнутості й зосередженості на своїх внутрішніх, індивідуальних, позбавлених колективного наповнення переживаннях видавалось мені гідним сорому та зневаги. Долучення до суспільних процесів, під’єднаність до невидимих, проте неспинних форм виробництва та громадських комунікацій сповнювали мене впевненістю й розумінням доцільності власного існування. Все інше втрачало зміст, а коли і проявлялось у хвилини душевної слабкості та внутрішніх вагань, відразу ж відступало під тиском значимості процесів, до яких я дивовижним чином був причетний. Тому я завжди намагався витиснути зі свого серця все особисте, наповнюючи його радістю колективної праці. Маму свою я не люблю, жінок у мене немає, в мене клоунське волосся і проблеми зі сном. Мені двадцять п’ять років, і далі буде лише гірше».
Повітря в готелі було сухим і наелектризованим, його волосся потріскувало в темряві і, коли він намагався його розчесати, сипало іскрами, погрожуючи запалити цей готель разом з усіма його холодними безсердечними мешканцями.
16
— Що мені вдягнути? — повторювала вона. — Що мені надягнути?
Ми вже годину як збиралися зійти донизу, новий рік невблаганно підступав, наче весняна вода, потрібно було щось робити, ми вирішили спуститися до бару і влаштувати веселу, неповторну вечерю. Ті, хто виживе, перекажуть тим, хто відійде, як усе відбулось.
І ось вона вже годину перебирає речі в своїй великій чорній валізі, не знаючи, що вдягнути з такої урочистої нагоди.
— Якщо я пов’яжу на голові рожеву стрічку? — питала вона, стоячи посеред ліжка в жовтих панчохах та рожевій білизні.
— Ти схожа на жінку з вісімдесятих, яка займається аеробікою, — намагався я її підтримати.
— Ні, так не годиться, — розчаровано викидала вона стрічку. — Жодних вісімдесятих. — І натягувала на очі великого плетеного растаманського капелюха. — Якщо так?
— Ні, — охолоджував я її, — так тебе в бар не пустять. Або назад не випустять.
Капелюх летів під ліжко, вона далі копирсалась у валізі, витягувала то старанно рвані футболки, то бузкові сорочки з кислотними візерунками, то декадентські спідниці, а то військові черевики з намальованими на халявах черепами. Коли жодних надій на те, що ми кудись підемо, не залишилося, вона раптом видобула звідкись довгу чорну сукню, скинула з себе все, що на ній було, з панчохами включно, натягла цю допотопну сукню, взула військові черевики з черепами і задоволено рушила до дверей. Свято обіцяло стати незабутнім.
І все йшло до того, що ми втратимо голову в цьому новорічному Вавилоні, в цих чорних будинках, холодних, ніби морські порти, ніби старі розвалені трюми, будемо гірко пити за упокій веселих душ, які не дожили до цієї світлої години. А за вікнами буде шуміти нічне море, будуть пінитись і запекло бити в іржаві днища наших помешкань зелені хвилі, відлунюючи своєю міццю в наших серцях і горлянках. Бар наповнився мешканцями готелю, які постягувалися сюди з усіх поверхів, зі своїх нір та закапелків, залишивши теплі ліжка й прогріті диханням кімнати, заради цієї миті слави, заради кількох годин святкування в колі неприкаяних і загублених подорожніх, в компанії мандрівників та біженців, котрих закинуло на ці береги, в ці бездонні трюми й каюти, до яких бояться зазирати навіть жахливі морські істоти, не бажаючи побачити щось таке, що потім переслідуватиме їх у спресованих і важких глибинах. Нарешті ми всі зустрілись у цьому дзвінкому кулінарному пеклі! Нарешті ми побачили, скільки нас ховалося на цих поверхах, скільки нас жило в цих кімнатах без зручностей! А було нас багато! Були серед нас польські скаути, цілий загін. Мали вони проблеми з витримкою та якісь не до кінця зрозумілі реваншистські настрої. Кричали голосніше за всіх, проте надовго сил їм не вистачало. Тож, викричавшись, мов чайки, вони позамовкали по кутках, втім, не полишаючи загального святкування. Були також якісь молдавські інженери, котрі жили в готелі так давно, що їх тут уже мали за своїх і платню брали лише за електрику. І ще були якісь бізнесмени, котрі прийшли зі своїми дівчатами, і священик, котрий прибився на світло й голоси, і пара подружок кельнерки, котрі дещо розбавляли цю переважно чоловічу компанію. І тьотя Маша стояла в дверях, ніби закорковуючи все це збіговисько й не дозволяючи нікому залишити бойовий пост такої урочистої ночі. Тож коли ми увійшли і приєдналися до загального співу й галасу, всі вже були радісні й просвітлені, всі цілувалися навзаєм і запрошували одне одного до танцю, перекрикували музику, перестрибували через стільці, голосили й тішились. І над усім цим стояв невитравний і густий, як морська вода, запах пересмаженої кави, дух Різдва, дух гарячої гонитви за святковими зібраннями й урочистими промовами, дух занепаду та відродження, по якому всі ми постанемо дещо іншими: можливо, кращими, можливо, навпаки, — ще гіршими, ніж були.