— Не ріж посередині! Економ, з краю ріж. Лиши матеріалу на чорний день.
Ще на чорний день міг лишатися добрий клей чи суперякісний розчинник, акварельні ленінградські фарби чи пензлики з білячих хвостиків. Останні в певний період стали диким дефіцитом — чорний день вже дихав нам в спину.
А ще чорний день, як і атомна війна, хоч був сам по собі жахливим явищем, використовувався й у педагогічно-іронічному контексті.
— Ша-ма-ла! — по складах зверталась на прізвище до мого однокашника Наталя Петрівна. — Ну шо ти чорний фон по сотому разу перекриваєш? Га? Бо не страшно, да, не страшно — бо чорний фон уже ніяким брудасом не запартачиш. А драпіровку кому лишив? Пушкіну? На чорний день?!
Пушкін, бідний російський поет, зринав у побуті західноукраїнських пересічних споживачів значно частіше, ніж того могли сподіватися інтелігентні апологети «їхнього всього» в Росії. Пушкін у нас мив тарілки, робив домашню з алгебри, сапав грядки і просто виконував усе те, що нормальній дитині було виконувати в падло.
Так от. Про Пушкіна ми з сестрою думали тільки тоді, коли він зринав із татових вуст: «А взуття хто поскладає — Пушкін?» Ми уявляли собі, як чорні бакенбарди пораються в нас у коридорі. Але скільки не зітхай, бакенбарди самі не з’являться — береш ганчірку, протираєш полиці, складаєш взуття. І, що найсумніше, — жодних бонусів. Просто субота є субота. І в суботу, будь ласкавий, прибирай. І якщо в школі всі ставили іншим у приклад мене, бо відмінниця, тут все було навпаки. Мама ставила мені в приклад тупеньких, але рухливих і роботящих дітей, як-от Оксана Наконечна. А на мене мама казала:
— Рохля. Ти все мені на зло робиш, щоби більше не просила, да?
Я вже була звикла до того, що я рохля. Навіть в дзеркало на себе спокійно дивилася і на фотки, де я стою, чорно-біла і грузна, і тримаю за руль пластикову машинку, явно задебільну для мого поважного восьмирічного віку, і дві прядки рідкого волосся прилипли до спітнілого великого лоба. Дивлюся спокійно і думаю: «О! Рохля».
Але так, щоби на зло, то нє. Мама, звісно, могла мені ставити в приклад роботящу Оксану Наконечну, котра, завидівши чудо техніки, наш пилосос (у них ще не було), могла за двадцять хвилин пропилососити нам усю квартиру. Вдячна за чудо потриматися за Чудо… Чим я свідомо користалася. Якщо хоче людина попрацювати, хто ж безсердечно стане відбирати в неї право на працю?!
— Ти як твій тато! — не вгавала мама. — Керовніки. Лиш би самим нічого не робити й іншими командувати.
Насправді командувати в мене не виходило навіть самою собою. І якщо на свята, за маминими словами, Оксана Наконечна швиденько все прибирала і бігла гуляти, то я була, як би то сказати, трохи не тої комплекції. Бігти — задача непосильна. Забагато в мені було кілограм і власної гідності. Відповідно, прибирати швидко я не могла. Бо була естетом. Сиджу, бувало, перед етажеркою триповерховою — внизу складені найменш красиві й зовсім нелюбимі ґумові надувні пупси, конструктори в коробках і вкрадений у когось надворі пластмасовий стаканчик — це Пекло. Вище йде наш, земний Світ — ляльки, їх столики і шафки. Сидять, чай собі п’ють, одяг одна одній показують. А зовсім нагорі, де небожителі, стояло все найкрасивіше — нові іграшки, м’які звірі (ляльок я ненавиділа, звірів любила) та інші гарні предмети, що не піддавалися класифікації. Тут в мене Рай. Ну і зрозуміло, що цілий Світ триповерхової етажерки так запросто й остаточно не укомплектувати — весь час потрібне дизайнерське втручання Вищого Розуму. Мого — у цьому випадку.
Так що таке… А мама на цю містику реагувала скакалкою. Тобто скакалкою мені по дупі. Хтось їй сказав, що то каталізатор. А я ні фіга. Сиджу собі, складаю жителів трьох світів, співаю тужливих народних пісень і мрію, що через відкрите вікно почують мене якісь заїжджі журналісти з телебачення і прийдуть до мене брати інтерв’ю на четвертий поверх. Як, спитають вони, вам вдається так доладно розкладати ваші іграшки і так особливо співати?..
Лише на неї, спасенну «особливість», я й сподівалася. Бо інакше шансів не було ніяких — голос у мене не дзвенів дзвіночком, а гудів трубочкою, в яку запхали ту саму ганчірочку, що я нею стелаж недовитирала. Тож ніколи, ніколи мене не ставили ні солісткою в хорі, ні ведучою на урочистих заходах — дарма що мала добрі дикцію і слух. Пхали мене до тих голосів, де не вистачало «тримальників партії». Або де конче треба когось низького, баритонного, а хлопчики тоді ще, до мутації голосу, пищали так, що мати Василева…
Карпа. Будеш третім голосом.
А то й четвертим. Одного разу п’ятим. Хоча я й першим могла завити не гірше від Лари Процючки, якщо постаратися. Тільки ж однаково, перший голос — це для красивих худих білявок, на гірший випадок — світло-русявок із цибатими ногами і витріщеними красивими очима (як у Лари Процючки). А я яка — подивіться на фотографії з машинкою, змінилося небагато. Гірка моя доленька. Але в принципі завжди потай вірилося, що мій унікальний талант тримають теж на Чорний День…