Але той щось не приходив і не приходив. Ми втомилися його чекати і одного погожого дня заточили всі свої припаси. І не боліли в нас ні зуби, ні животи, ні совість. Тільки жаль було, що нічого більше не лишилося. Так що ми ще довго після того, в очікуванні нових закордонних надходжень, потай одна від одної лазили руками в дірки тахти. Раптом десь там ще завалялося щось на Чорний День?..
2. Мемуар про мемуар
«Я згадую свою найпершу писанку…» — отак-от пафосно в місцевій газеті, зеленим — ні більше, ні менше — шрифтом світилася моя перша в житті публікація мемуарного жанру.
— Ого! На півпідвалу, — діловито, зі знанням журналістського жаргону, скаже тато.
(Я й досі не впевнена, чи означало це півшпальти, чи щось інше, і що таке взагалі «шпальта». Звучить воно трохи не по-нашому, як «кшталт», «штиб», «пробі» чи «сливе». Ми так в Яремчі не говорили.)
Першою моєю думкою, після того як я витягла з поштової скриньки культову газету «Яремчанський вісник» (нашою з татом улюбленою сторінкою була перша, з іменними анекдотами про односельчан — так-так, всюди в світовій пресі такі сторінки пасуть задніх, а в нашій газетці анекдоти були хедлайнерами) і побачила на середньому розвороті свою статтю, було: «Треба так байдуже, ніби нічого й не сталося, зім’яти її, ну, хіба що анекдоти проглянути».
Зрозуміло, газету я не згорнула, а тут же, на ходу читаючи свою зелену статтю, пішла з нею в магазин. Ну, а як раптом хтось зазирне мені через плече, побачить під статтею ім’я автора, і вже аж тоді я зможу отак-от байдуже, позіхаючи, газету зім’яти і застелити нею кошик, до якого потім покладу куплені в Дуськи із Синього магазину ковбасу, головку сиру і бідон з молоком. Або ні — ще краще! Я загорну в цю газету (статтею назовні) палку ковбаси і покладу її мамі на стіл. А вона потім почне її розгортати та як побачить!
Але мені через плече ніхто по дорозі в Синій не заглянув. І по дорозі від Синього додому — ніхто. І, що гірше, навіть у нашому дворі — хоча йшла я вже дуже повільно і газету читала з однієї руки, зігнувши навпіл, бо в іншій у мене висів кошик з молоком, сиром і ковбасою, — ніхто. Ніхто чомусь свіжою пресою в той день не зацікавився.
Ну й даремно. Бо ще зеленими буквами в газеті публікувалися вірші поетеси з Дори і постанови міськради. А ще — звіти нашого Природного Парку про санітарну вирубку ялинок і про антисанітарну їх висадку. Але мемуари — це вперше.
Отже, я вилізла з тягарем кошика і власної значущості на четвертий поверх, намазала собі великий бутерброд з маслом і неграмотною ковбасою і ще раз сіла читати себе. Навіть не читати — бо якось страшно і соромно повторювати, хоч вголос, хоч подумки, тобою ж написані слова, до того ж нескромно! — а дивитися. Було якось дуже дивно — як то вони, мої слова, раптом стали надрукованими. Це ж ніби по-справжньому бути журналістом.
Поки мене розпирало від слави, шматочок відкушеної копченої ковбаси вивалився з рота прямо на слово «писачки». Я акуратно підібрала той шматочок і з’їла.
Наталя Петрівна теж мала певні ідеї щодо ковбаси. Власне, через Наталю Петрівну та художню школу і з’явилася ця стаття. Була вона прямим наслідком моєї перемоги на конкурсі юних писанкарів. Грошова премія (несусвітня сума) і публікація замітки на тему. Про замітку на тему Наталя Петрівна подбала окремо. Знала, яка з мене заповзята писака всього що під руку попадало — і яєць, і загальних зошитів в клітинку під целофаном, котрий можна було потихеньку віддирати від оранжевої паперової обкладинки, коли не йшло натхнення.
Отак я, у віці десяти, чи то одинадцяти років, видала канонічну фразу: «Згадую, як вчителька Наталя Петрівна вклала в наші маленькі, ще невмілі руки, писачки і ми повели ними кожен по своєму яєчку». Там ще було щось про тремтячі лінії, здається. І про те, якого прогресу в писанкарській справі ми досягли.
— Шо, Ірка, знаєш, шо будеш з грошима робити? — питала, віддаючи мені мій гонорар, Наталя Петрівна.
Мені було незручно від такого інтимного запитання. Я буркнула гірку правду:
— На пса відкладу…
— Ех. Я би на твоєму місці пішла, купила два кілограми ковбаси і кинула маман на стіл: «Бачте, і я в цьому домі заробляю!»
«Яке марнотратство!» — подумала б я, якби виростала не на українських і світових народних казках. А насправді подумала, що воно, звісно, так гордо й сміливо — купити ковбаси, але ковбасу всі з’їдять, а пса в мене так і не буде. Ковбаса псові не дорівнює.
Тож ковбаси з гонорару я не купила і навіть не замотала в газету ту, куплену за мамині гроші. Лише, читаючи себе, впустила шматок з відкритого в захваті рота. Ковбасне пророцтво здійснилося пізніше!