Не всі оповідки «Декамерона» стоять на одному художньому рівні. Блідішими видаються ті, які йому підказувало не життя, а винятково лише літературні зразки, де побутове тло менш виразне, а на перший план виступають умовні, традиційні ситуації. Такі, в більшості випадків, новели десятого дня. Ще Кардуччі відзначив ту особливість Боккаччо, що «добрих наслідків він досягав тільки тоді, коли мав справу з дійсністю».
Отже, якщо шукати зародків реалізму в літературі Відродження, то «Декамерон» Боккаччо якраз і належить до безперечних і найяскравіших його зразків. Але розглядаючи твір Боккаччо в такій перспективі, треба застерегти від одного спрощеного підходу до справи. Дуже легко, сприймаючи «Декамерон» як етап, і притому початковий етап у розвитку реалізму, в світлі пізніших його досягнень, «відділяти зерно від полови», підраховуючи плюси й мінуси кожної оповідки Боккаччо, вбачаючи там досягнення, там зриви, там наближення, а там відхід від правди життя. Але ж твір мистецтва — не сума таких позитивних або негативних якостей, а органічнаєдність, це завжди щось своєрідно-неповторне. Так його й треба сприймати. Не слід вимагати від початкових кроків реалістичного мистецтва тих глибин, які воно осягнуло пізніше. І «Декамерон» Боккаччо не лише етап на шляху розвитку літератури, але й книга, що лишається живою естетичною цінністю. Ця книга не належить до тих «вічних супутниць», до яких хочеться повертатися часто, в яких шукаєш відповіді на найболючіші життєві питання. Не в ній зосереджене найбільше ідейне багатство й найбільше проникнення в людську природу. Але свої принади є і в ній, — і сучасного читача не раз і розважить, і наведе на поважні думки строката юрба людських постатей, що населяють сторінки цієї книги, розмаїтість пригод і подій, пристрастей і характерів, не раз зачарує і старомодна, приваблива в своїй старовинній красномовності манера розповіді, пахощі того минулого, що зникло без повороту, а стількома нитками зв’язане з сучасним.
Лишилося зробити кілька уваг про українські переклади «Декамерона». Перша оповідка четвертого дня існує в українській версії, що належить до кінця XVII або початку XVIII століття. Трагічна історія кохання Гізмонди та Гвіскардо переказана силабічними віршами[3]. Перевіршовано цю оповідку з польської, також віршованої переробки, що належала відомому поетові й дипломатові Я. А. Морштину. Автор української переробки невідомий, як невідоме лишалося читачеві ім’я Боккаччо.
Найраніша несмілива спроба українського перекладу відбулася 1879 року, коли у львівській «Правді» (с. 115—119) П...ий (Михайло Подолинський) надрукував початок вступу (опис чуми), попередивши свій «перевід з італійського» коротенькою заміточкою, в якій стисло схарактеризований «оден з найстарших і найславнійших італійських писателів» та його твір, про який говориться між іншим: «Про деякі з сих оповідань можна сказати, що вони не годяться для дівочих пансионатів, але природний гумор всіх оповідань «Декамерона», високий комізм і правдиво геніальний спосіб оповіді ставлять їх при всій дражливості предмету незрівняно висше многих новомодних романів і драматичних утворів, заправляних солодким їдом».
3
Опублікував В. Науменко в журналі «Киевская старина» (1885, VI), передруковано в «Хрестоматії давньої української літератури» О. І. Біленького.