— Продовжуй,— сказав він.
— Якщо хтось чи щось не має початку, тоді я можу повірити, що він, вона чи воно не має кінця. Але якщо ти народився, вилупився чи проріс, тоді твої дні вже полічено.
Він на мить задумався.
— Найважчий камінь, який меланхолія може кинути в людину,— це розповісти їй, що вона дійшла кінця свого єства або що ніякого прийдешнього стану нема.
Я чекав.
— Сімнадцяте століття,— сказав він.— Сер Томас Браун[18].
Я ще трохи почекав. Але на тому зась. Сімнадцяте століття. Він полишив його мені, щоб відтоді відраховувати наш поступ.
Тепер дмухав справжній вітер, сад незворушний, моторошна нерухомість квітів, трави та листя, які опираються відчутному припливу вітра. Але місце дії не мляво непорушне. Є звучання і колір, блимання скрізь, сонце починає западати, освітлені дерева у проміжку миті дня, що дожеврював.
— Ти сидиш сам-один у тихій кімнаті вдома й уважно слухаєш. Що ти почуєш? Ані вуличного руху, ані голосів чи дощу або чийогось радіо,— сказав він.— Ти щось чуєш, але що? Це не звучання кімнати чи довколишній звук. Це щось, що могло б змінитися, тоді як твоє прислуховування глибшає, секунда за секундою, і звук тепер гучнішає — не гучнішає, а якось ширшає, сам себе підтримуючи й оточуючи. Що це таке? Розум, саме життя, твоє життя? Чи це світ, не матеріальна маса, суша і море, а те, що населяє світ, повінь людського існування. Гудіння світу. Ти сам його чув колись?
Я не міг вигадати для нього ім'я. Я не міг уявити його молодшим. Він народився старим. Він прожив своє життя на цій лавці. Він постійна частина лавки, Бен-Езра, капці, тюбетейка, довгі павучі пальці, тіло на спочинку в скловолоконному саду.
Я залишив його і повз клумби виблукав тепер на брудну стежку, проштовхуючись крізь брамну частину садової стіни до глибших стійок роблених дерев. Потім щось мене остаточно спинило, постать, яка стояла в мізерному світлі, майже невіддільна від дерев, обличчя і тіло випалено-брунатне, руки схрещені на грудях, кулаки стиснуті, і навіть коли я зрозумів, що витріщаюся на манекен, я лишився на місці, закорінений, як і сама постать.
Вона мене налякала, річ без властивостей, гола, безстатева, більше не в муляжному одязі боввана, а вартовий у позі заборони. Цей різнився від манекена, якого я бачив у порожньому коридорі. У цій зустрічі було напруження, і, сторожко йдучи далі, я побачив кілька інших, напівсхованих у деревах. Я не так дивився на них, як пильнував, нервово їх оглядаючи. Їхня нерухомість видавалася вольовою. Вони стояли, схрестивши руки, струнко або витягнувши руки вперед, один з них безрукий, один безголовий, дужі ошелешені об'єкти, приналежні тутешньому, пофарбовані в темні акварелі.
На галявинці була будова, що випиналася вгору під нахилом до рівня землі, дахоподібний виступ над входом. Я зійшов на вісім чи дев'ять кроків до склепінчастої внутрішньої частини, склеп, тьмяно освітлений, вогкий, увесь потрісканий сірий камінь із заглибленнями у стіні, де були поміщені тіла, напівтіла, манекени як законсервовані трупи, від голови до попереку в ношеному вбранні з каптурами, кожен у своїй ніші.
Я стояв там і намагався вмістити те, що бачу. Я шукав слово. Я бажав якогось слова, не склеп чи грот, а тим часом усе, що я міг робити,— це вдивлятися і намагатися накопичити деталі. Ці манекени мали риси, усі зношені, роз'їдені, очі, носи, рот, у кожного занапащене обличчя, попелясто-сіре, і скарлючені руки, майже непошкоджені. Тут було десь двадцять таких постатей і кілька мали всі частини тіла, стоячи у старих розлізлих халатах, схиливши голови. Я йшов, тіла обабіч мене, і вид був гнітючий, і саме місце, і саме слово — слово було катакомба.
Ці постаті, ці пустельні святі, муміфіковані, висхлі у своїх підземних поховальних камерах, клаустрофобна сила місцини, слабкий сморід гнилизни. На мить мені перехопило дух. Чи можу я уникнути того, щоб не розтлумачити ці постаті як спадкову версію випростаних ЧОЛОВІКІВ І жінок у їхніх кріонічних капсулах, фактично людей на межі безсмертя? Я не хотів тлумачення. Я хотів побачити та відчути те, що тут було, навіть якщо я був і нерівня переживанню, яке обгорталося довкруг мене.
Як могли саме манекени мати цей ефект, глибший навіть за вигляд забальзамованих кількасотрічних людських істот у церкві чи монастирі? Я ніколи не був у такому місці, усипальні в Італії чи Франції, але я не міг уявити сильнішу реакцію. Що я бачив у цій норі в землі? Не скульптурний мармур чи тонку смугу соснини ручного різьблення долотом і вияскравлену позолоткою. Ці були шматками пластику, синтетичними сполуками, прикрашеними каптурами та халатами мерців, і вони вносили до місця слабке жадання, ілюзію людиноподібного сподівання. Але ж я знову тлумачу, так? Я почувався голодним, слабким і наче з обдертою шкірою через денні події, аж очікував, що статуї заговорять.
18
Томас Браун (1605-1682) — британський медик, представник доби «бароко», автор літературних «проб» на окультно-релігійні та природознавчі теми.