Я поглянув на Росса, який повз мене вдивлявся в дальній кінець кімнати. Це забрало у мене мить, тут усе забирало у мене мить. Потім я побачив те, що й він, фігура сиділа на підлозі біля стику двох стін. Людська фігурка, нерухома, поступово просочувалася в мій рівень усвідомлення. Я мав собі сказати, що не був деінде, намагаючись зробити видимим те, що насправді бачив, тут і тепер, у твердій формі.
Батько пішов туди, вагаючись, а я за ним, ідучи й спиняючись. Фігура навсидячки — то була боса дівчина зі схрещеними ногами. На ній були вільні білі штани й біла блузка до колін. Одна рука піднята і зігнута до тіла на рівні шиї. Друга рука була на поясі під таким саме кутом.
Далі ми з Россом не пішли. Ми все ще були на деякій відстані від фігури, але переміститися ближче видавалося вторгненням, порушенням. Волосся підчікрижене на чоловічий штиб, голову трохи зігнуто, низ стіп вивернуто догори.
Я певен, що то не хлопчик?
Її очі заплющені. Я знав, що її очі заплющені, навіть якщо це неочевидно звідти, де ми стояли. Її молодість необов'язково очевидна, але я волів вірити в те, що вона молода. Вона мала бути молода. І вона не мала національності. Вона мала бути безнаціональна.
Прохолодна біла тиша скрізь у кімнаті. Я склав руки на грудях, щоб стримати свою реакцію на красу сцени, чи просто змерз?
Потім ми позадкували, злегка, одночасно. Навіть якщо я знав причину її присутності та її пози, це не корилося всім значенням. Значення вичерпувалося самою постаттю, самим виглядом.
— Артис знала б, як це розтлумачити,— сказав Росс.
— А я спитав би її: це хлопчик чи дівчинка.
— А вона б сказала: яка різниця.
Факт життя, одне тільце із серцем, що б'ється в цьому піднесеному мавзолеї, і вона буде тут задовго потому, як нас не стане, удень і вночі, я це знав, простір задуманий і призначений для нерухомої постаті.
Перед тим як ми залишили те місце, я повернувся востаннє поглянути і, так, вона була там, порожній метод, жива мистецька форма, що дихає, хлопчик чи дівчинка, сиділа у своєму піжамоподібному вбранні, не пропонуючи мені нічого, крім як подумати чи уявити. Гід вела нас довгим коридором, який не обмежувався дверима, і тепер Росс заговорив до мене, далекий голос, наближений до тремтливої покривленості.
— Люди з віком усе більше люблять предмети. Думаю, це правда. Конкретні речі. Книжку в шкіряній палітурці, предмет меблів, фотографію, малюнок, рамку, що тримає малюнок. Ці речі змушують минуле видаватися постійним. Бейсбольний м'ячик, підписаний відомим гравцем, що давно помер. Проста чашка для кави. Речі, яким ми довіряємо. Вони розповідають важливу історію. Особисте життя, усі ті, хто входить і залишає його, це глибина, це багатство. Ми зазвичай сиділи в певній кімнаті, часто в кімнаті з однобарвними картинами. Вона і я. Кімната в міському будиночку з цими п'ятьма картинами та квитками, які ми зберегли й оздобили рамкою, наче пара туристів-підлітків, два квитки на бій биків у Мадриді. Вона вже була в кепському стані. Ми багато не говорили. Просто сиділи там згадуючи.
Між реченнями були довгі паузи, і його тон наближався до бурмотіння чи лепету, і я наполегливо прислухався і чекав.
Потім я спитав: «А який твій улюблений предмет?».
— Я ще не знаю. Може, й не знатиму ніколи.
— Не картини.
— Забагато. Занадто.
— Квитки. Дві смужечки паперу.
— Sol y sombra[21]. Арена для бою биків Лас-Вентас,— сказав він. Ми сиділи на місцях, де було то сонце, то тінь. Відкритий майданчик. Sol у sombra.
Із ним ще не закінчено, із людиною, зрушеною в нав'язливе міркування. Він говорив, я слухав, його голос затинається дедалі більше, предмет дедалі невловиміший. Чи я хотів витріщатися на гіда і намагатися думати про нас разом у кімнаті, моїй кімнаті, вона і я, гід, супровідниця, чи просто подумки уявляти її на самоті, ніде, жінку, яка ступає зі свого взуття. Я відчув еротичну тугу, але не зміг її сформувати.
Ми стояли у віражі, виковзуючи із «Зеро К», із пронумерованих рівнів. Я подумав про прості числа. Я подумав: дай визначення простому числу. Віраж — це середовище, подумав я, яке пасує суворому мисленню. У мене завжди було гарно з математикою. Я почувався впевненим, коли мав справу з числами. Числа — це мова науки. І тепер мені було треба знайти точне, вічне і більш-менш обов'язкове формулювання, яке складе основу визначення простого числа. Але навіщо це мені треба? Гід стояла, заплющивши очі, думаючи російською. Батько був у недремному стані розумового занепаду, у відступі від свого болю. Я подумав: просте число. Позитивне ціле число не ділиться. А яка ж решта цього? Що це про прості числа? Що іще про цілі числа?