Ми знайшли майже порожній ресторан неподалік від галереї. Стак замовив броколі й більше нічого. Добре для кісток, сказав він. У нього було довге обличчя і волосся сторчака, а на ньому — спортивний костюм, який застібувався на спині.
Емма сказала, щоб він закінчив історію, яку почав нам оповідати в таксі.
— Гаразд, тож я зацікавився, де розташована Оахака. Я припускав, що в Уругваї чи Парагваї, переважав Парагвай, хоч навіть я був на дев'яносто відсотків певен, що це в Мексиці через тольтеків і ацтеків.
— І що з того?
— Зазвичай мені треба все знати відразу. Тепер я про це думаю. Оахака. Що ми маємо? Маємо о а, потім х а, і потім к а. Оа-ха-ка. Я відмовився дізнатися про населення Оахаки чи розподіл за народностями, чи упевнитися, якою мовою вони розмовляють, там могла бути іспанська чи якась індіанська змішана з іспанською. І я розташував це місце десь, де не було його місце.
До того я розповів Еммі про художню галерею і єдиний предмет, який там виставляли, а вона розповіла Стакові, і він погодився поглянути. Само по собі досягнення.
Зрозуміло, що я посередник, завербований, щоб послабити між ними напруження, а виявилося, що я сам попрямував до чутливої теми.
— Ти кинув школу.
— Ми одне одного кинули. Ми одне одному не потрібні. День у день — ще один згаяний день.
— Можливо, я знаю це відчуття чи його пам'ятаю. Учителя, предмети, однокласники.
— Безглуздя.
— Безглуздя,— сказав я.— Але ж інші види шкіл, менш формальні, із самостійним дослідженням, часом на ретельне вивчення предмета. Я знаю, що ти все це пройшов.
— Я все це пройшов. То все купа облич. Я ігнорую обличчя.
— Як ти це робиш?
— Ми вчимося бачити відмінності між десятьма мільйонами облич, що проминають крізь наше поле зору щороку. Так? Я розучився цього давним-давно, у дитинстві, у своєму сиротинці, як самозахист. Хай обличчя проминають зоровою скринею і виходять із потилиці. Побач їх усі, наче одне велике і розмите обличчя.
— Із небагатьма винятками?
— Дуже небагатьма,— сказав він.
Більше він нічого не потурбувався додати.
Я пильно у нього вдивився і сказав найзваженішим голосом, на який спромігся:
— «Скелі є, але вони не існують».
Після паузи я сказав:
— Я натрапив на це твердження, коли був у коледжі й забув його аж до нещодавнього часу. «Єдина людина існує. Скелі є, але вони не існують. Дерева є, але вони не існують. Коні є, але вони не існують».
Він слухав, нахиливши голову, очі звузилися. Його плечі трохи зіщулилися, прилаштовуючись до ідеї. Скелі є. Ми тут, щоб побачити скелю. Предмет на виставці офіційно визначили як інтер'єрну скельну скульптуру. Це була величезна скеля, одним каменем. Я сказав Стакові, що це й здійняло твердження з дальніх кутків мого студентського розуму.
— «Бог є, але його не існує».
Єдине: я йому не сказав, що ці ідеї належали Мартину Гайдеґґеру[26]. Ще досить донедавна я не знав, що цей філософ підтримував міцну дружбу з нацистськими принципами й ідеологією. Історія по всіх усюдах, у чорних нотатниках, і навіть у найбезвинніших словах дерево, кінь, скеля, потемніла в процесі. Стак мав для роздумів власну покручену історію, масову голодну смерть своїх предків. Нехай він уявить неушкоджений камінь.
Показ змонтували десятки зо два років тому, і він усе ще працює, завжди працює, той самий камінь, і я відвідував його тричі за останні роки, завжди єдиний свідок, за винятком наглядача, охоронця, жінки передпенсійного віку, яка сиділа в дальньому кінці галереї в чорному капелюсі «навахо» з пером у стрічці.
Стак сказав: «Зазвичай я кидав каміння в загорожі. Більше нікуди було його кидати, хіба що в людей, але в людей я мав припинити кидати, бо вони б затримали й годували добривом двічі на день».
Пожвавлення в голосі, самовтіха чотирнадцятирічного, і хто б звинувачував. Ми дуже добре ладнали, він і я. Можливо, то був броколі. Його мати сіла поруч нього, нічого не кажучи й нікуди не дивлячись, слухаючи нас, так, сторожко, не знаючи, що б іще хлопець міг далі сказати.
Я наполіг на тому, що сплачу за їжу, й Емма поступилася, приймаючи мою роль командира роти. Галерея займала весь третій поверх старої будівлі колишньої фабрики. Ми один за одним вибралися сходами вгору, і там було щось у тому здавленому проході, тьмяному освітленні, самих сходах і стінах, що змусило мене думати, ніби ми перетворилися на чорно-білих, шкірний пігмент і барвистість нашого одягу виснажилися.