Джеффрі прагне всім відшукати слушне ім'я чи назву, а одним із сильних вражень його молодості є та мить, коли від матері він дізнається, що батькове ім'я Росс Локгарт — несправжнє, але саме воно, а не Ніколас Саттерсвейт, дало йому змогу стати тим, ким він є. У романі Джеффрі зазначає асоціативний ряд, пов'язаний з прибраним ім'ям-прізвищем, граючись із співзвуччями англійської мови, розкладаючи Lockhart на lock (у тексті — його синонім closure) і hard (firm), і в перекладі я намагаюсь відтворити цю звукову й ідейну схожість: «Прізвище Локгарт було геть хибне, як на мене. Надто щільне, надто зціплене. Ґрунтовний і рішучий Локгарт, гартований блок Локгарта».
Стосунки батька і сина, і ширше — що таке теперішня родина, батьки і Батьківщина — оце одна з головних тем твору, а наукова фантастика лише тло історії людини, її дорослішання і страху дорослого життя в країні, яку не зовсім розумієш. Своєрідним антиподом Джеффрі є Стак — хлопець, якого Емма всиновила в українському сиротинці. Делілло в одному з інтерв'ю пояснював, що спочатку хотів написати про всиновлення в Росії, але через те, що це дуже поширена практика в Америці, він вирішив, що це буде Україна. Принагідно зазначу, що авторське намагання описати нетипове привело до того, що в усіх персонажів рідкісні прізвища, а ім'я Стак ажніяк не скидається на українське, воно скоріше скандинавське. Однак Стак — це антипод на позір, насправді це ще одна історія дорослішання і родинних стосунків, яку письменник ускладнює вступом Стака в український добровольчий батальйон, символічним поверненням на Батьківщину, де померли його родичі, замордовані Сталіним під час голодоморів, і де помирає він. А насамкінець автор виводить образ ще одного хлопчика в автобусі, який спостерігає за так званим «Мангеттенгенджом[30]». Делілло зазначав, що спочатку планував вставити цей уривок у середину роману, але згодом зрозумів, що отакий має бути найкращий фінал: улюблена і рідна йому частина Нью-Йорка, захоплені вигуки хлопчика, виразніші за будь-які слова, і відмова від небесного світла.
У своїх порівняно небагатьох коментарях Делілло неохоче говорить про власні твори, однак за певного особистою значимістю вирізняє три з них:
«Терези» — адже, за його словами, замах на президента Кеннеді зробив його письменником і змінив усіх американців, давши відчуття того, що «ми живемо у тривожні часи». Пізніше він сам здивовано згадував, що, вочевидь, невипадково, його перший роман «Американа» закінчувався тим, що головний персонаж їде машиною саме до Далласа, а потім і вулицею, на якій усе сталося, поряд із президентським кортежом;
«Підземний світ» — адже там про 50-ті, роки його молодості, і про Бронкс, де минуло дитинство;
«Зеро К» — адже там про смерть, те, що буває (може бути) після неї, і мистецтво. Зрештою, усі романи Делілло саме про це — про підготовку до смерті й літературу як форму думання про неї.
Письменник час від часу повторює ту саму думку, що чимдалі, то все частіше почувається хлопчиком з Бронкса, і що, певно, це якесь вікове відчуття, загострення пам'яті. «Усі сюжети мають схильність рухатися до смерті»,— каже Джек з його «Білого шуму» (1985). «Кожен хоче володіти кінцем світу»,— каже Росс із «Зеро К». Зрештою, що ми маємо наприкінці життя, як не спогади про щасливе дитинство й очікування близького зникнення?
Щодня треба вчитися мистецтва помирання, казали античні філософи про смисл життя, а Цицерон уточнював, що філософствувати — це готуватися до смерті. Так зрештою і робить Дон Делілло кожним своїм твором: готує нас і себе до небуття, керуючись тезою Альбера Камю: «Хочеш бути філософом — пиши романи». Так хлопчик з Бронкса, який пише романи про смерть, і став одним з найважливіших американських письменників сьогодення.
Важко уявити, як люди можуть краще зрозуміти американське життя другої половини двадцятого століття і початку двадцять першого, ніж читаючи Дона Делілло... Масштаб запиту Делілло — глобальний та історичний.... Його творчість приголомшлива, зроблена з потайних благословень... Моєму поколінню письменників вона доводить, що художня література і досі може робити все що завгодно.
ДЖЕННІФЕР ЕҐАН на представленні Медалі за видатний внесок в американську літературу
30
Мангеттенгендж — термін науковця Ніла Тайсона на позначення явища, що відбувається в Мангеттені чотири рази на рік, коли сонце на сході чи заході можна спостерігати з поперечних вулиць, паралельних тим, які прокладені за генеральним планом Мангеттена, затвердженим 1811 року.