— Не знаю… А ти?
Він знизав плечима.
— Як тільки оголосять мобілізацію — я піду до війська. Я ж лейтенант.
— Он як? Я про це нічого не знав…
— Так, це була одна з моїх спроб пристосуватися. Ти знаєш, я не люблю якось виділятися і завжди, може, навіть занадто, намагався бути коректним. Через тиждень, напевно, я вже буду на фронті…
— Господи…
— Не треба, друже, дивитися на це так сентиментально. Мені теж, у принципі, відразливо командувати стрільбою по живих мішенях, але то вже малосуттєво. Тепер кожного з нас закрутить величезне колесо. Тебе також. Напевне, тебе теж мобілізують.
— А що буде з твоєю матір’ю, Деміане?
Тільки тепер я згадав, про що мріяв щойно.
За чверть години світ невпізнанно змінився! Я напружував усі свої сили, щоб викликати коханий образ, а доля несподівано вишкірилася на мене грізною, жахливою машкарою.
— З моєю матір’ю… Про неї не треба турбуватися. Вона зараз у більшій безпеці, ніж будь-хто інший на цьому світі. Ти дуже кохаєш її?
— Ти про це знав, Деміане?
Він засміявся щиро і якось полегшено.
— Хлопчику! Звісно, що знав. Ніхто ще не називав мою матір «пані Єва» — тільки ті, хто кохав її. До речі, ти ж кликав її сьогодні, правда?
— Так… Я кликав пані Єву…
— Вона це відчула. Бо раптом послала мене до тебе. Я саме розповідав їй новини про Росію.
Повернувшись назад, ми погомоніли ще трохи, потім він відв’язав коня і сів верхи.
Лише нагорі, у своїй кімнаті, я відчув, наскільки я виснажений почутим від Деміана, а ще до того — попереднім напруженням. Але пані Єва мене таки почула! Своїми думками я торкнувся її серця! Вона б, може, і сама прийшла… якби… Яким дивним усе це було і водночас яким прекрасним! Розв’яжеться війна, і тепер почнеться те, про що ми стільки разів говорили. І Деміан так багато знав про це наперед. Як дивно, що світова бистрина мчить вже не десь повз нас. Тепер вона раптом зачепила наші серця, нас чекають незгоди і дика доля, і чи невдовзі настане мить, коли ми станемо потрібні світу, який почне незворотно змінюватися. Дивно тільки, що таке особисте, як «доля», я повинен розділити разом зі стількома людьми, спільно з усім світом. Але що ж… Я був готовий до цього.
Увечері, коли я проходив містом, усе скрізь аж вирувало від величезного збудження. Скрізь чулося слово — «війна»!
Я зайшов до пані Єви, і ми повечеряли в садовому будиночку. Я був єдиним гостем. Про війну ніхто не мовив і слова. Лише згодом, уже коли я зібрався йти, пані Єва сказала:
— Любий Сінклере: ви сьогодні мене кликали. Ви знаєте, чому я не прийшла сама. Але не забувайте: тепер, коли вам хтось буде потрібний, хто носить на собі «печать», — покличте його знову…
Вона підвелася і пішла в сутінки саду. Велично, немов королева, простувала ця таємнича жінка поміж мовчазних дерев, і над її головою світилися розсипи маленьких тендітних зірок.
Моя оповідь підходить до завершення. Події розгорталися стрімко. Невдовзі розпочалася війна, і Деміан, якийсь вражаюче несхожий у військовій формі і в сріблясто-сірій шинелі, поїхав від нас. Я проводжав його матір додому. Незабаром і я попрощався з нею, вона поцілувала мене в уста і на мить пригорнула до себе, її великі очі палали зовсім близько і дивилися тужно в мої…
І всі люди були немов браття. Вони захищали вітчизну і свою честь. І то була доля, у суворе обличчя якої вони зазирнули на якусь мить. Молоді юнаки прибували з казарм, сідали в потяг, і на багатьох обличчях я бачив печать — не ту нашу, прекрасну і сповнену гідності, а ту, що означала любов і смерть. Мене теж обіймали люди, яких я раніше ніколи не знав, і я це розумів, і з щирістю відповідав їм так само. Вони чинили так у пориві, а не за велінням долі. Але порив цей був священний, він народжувався з того, що всі вони спізнали оту коротку мить зазирання в очі долі.
Наближалася зима, коли я потрапив на фронт.
Спочатку, незважаючи на гострі відчуття від стрілянини, я був усім розчарований. Рані-те я багато розмірковував над тим, чому людина украй рідко здатна жити заради якогось ідеалу. Тепер я побачив, що багато хто, навіть усі поспіль, здатні померти за ідеал. Особливо коли цей ідеал був не особистим, вибраним довільно, а спільним і рокованим.
Але я з подивом зрозумів, що недооцінював людей. Як би не уніфікувала їх служба і спільна небезпека, я бачив багатьох — і живих, і тих, що гинули — як вони безстрашно сприймали веління долі. У багатьох, дуже багатьох — не тільки під час наступу, але і в будь-який інший час — помітним був отой твердий, далекий, мовби одержимий погляд, який нічого не знав про цілі й означав повну відданість жахливому. Що б вони не думали і в що б не вірили — вони були готові йти, вони були затребувані. З них і будуватиметься майбутнє. Але чим упертіше світ штовхав до війни, героїзму, честі й інших старих ідеалів, тим віддаленіше і неправдоподібніше звучав будь-який голос удаваної людяності. Все це було тільки поверховим (усі оті питання про зовнішні й політичні цілі війни). А в глибині відбувалося якесь становлення, щось на кшталт нової людяності. Оскільки я бачив багатьох — дехто з них помер на моїх очах, — ті зрозуміли чуттям, що ненависть і злоба, вбивство і знищення не прив’язані до жодних об’єктів. Оті об’єкти (так само, як і цілі) були абсолютно випадкові. Глибинні почуття — навіть найдикіші — не стосувалися ворога. Їх кривава справа була лише відлунням внутрішнього світу — душі, що розкололася. Вона хотіла шаленіти, знищувати і вбивати, щоб змогти народитися знову. Гігантський птах вилуплювався з яйця, і яйце було світом, і світ повинен був розвалитися…