Що ж приховується за отією «Каїновою печаттю»? Йдеться про прагнення людини усвідомити себе такою, якою вона є насправді. Прийняти свою долю, свою окремішність з усіма її «світлими» і «темними» сторонами. Світ, як відомо, складається не лише зі «світлого», адже «темне» — невід’ємна частина світу і нас самих. А для того щоб знайти себе, необхідно пізнати в собі й оте «зле», «темне».
Спираючись на вчення К. Г. Юнга, Гессе ставив психологічний стан людини у відповідність із міфологічними й казковими образами, символами, співвідносячи індивідуальне підсвідоме з колективним підсвідомим, в основі якого лежать архетипи, зокрема — архетип «самості». Пізнати самого себе — для Гессе і для його героя власне й означає віднайти свою «самість», пройти важкий і болісний шлях нового народження, самовдосконалення, досягти рівноваги через поєднання зовнішнього і внутрішнього, через поєднання «інь» і «ян», переборюючи розірваність між свідомим і підсвідомим.
Згідно з Гессе, «будь-яке пояснення, будь-яка психологія, будь-які спроби розуміння потребують додаткових засобів, теорії, міфології, брехні». Засаду такої «брехні» письменник знаходить у «простій метафорі»: «тіло кожної людини — цілісне, душа — ні». На думку письменника, особа, суб’єкт — це всього лише ідеологічний конструкт, «дуже грубе спрощення… насильство над дійсністю»: «тільки людина на стику культур, епох, релігій», маргінал, який «спізнав розпад свого„Я“» і оволодів «мистецтвом побудови», може заново, в будь-якому порядку скласти «уламки» своєї особистості і «домогтися тим самим безмежної різноманітності у грі свого життя».
Як дороговказ Еміль Сінклер (так само, як і Макс Деміан чи Пісторіус та інші шукачі) обирає божество, відоме під ім’ям Абраксас, яке водночас містить у собі як «гарне», так і «погане». Поділ на якісь протилежності робить тільки звичайна людина, тоді як той, хто шукає себе, не поділяє знання внутрішнього світу (своєї справжньої долі, призначення) на якісь категорії.
Це дуже важкий шлях, пройти який зможе далеко не кожен. Шлях до «самості» бере початок із дитинства Еміля і його вражень, наповнених особистим і підсвідомим. Глибокі рівні підсвідомого керуються архетипами у вигляді проекцій, снів чи видінь. Так з’являється архетип Тіні (Франц Кромер, який продемонстрував юному Сінклеру зворотний — «поганий» — бік світу), тоді — персоніфікація Деміана, що є втіленням нового центру особистості («самість», демон Сінклера, позачасовий «внутрішній голос»), затим Аніма (Беатріче, символ вічної жіночності), ще згодом — новий поводир — органіст, архіваріус Пісторіус (знавець давніх міфів), а тоді Птах (яструб, символ становлення внутрішнього світу героя). Нарешті з’являється остання іпостась — пані Єва (символ життя, архетип Великої Матері). Попри це, Емілю Сінклеру доводиться не раз спотикатися і відхилятися від свого шляху (долі, призначення).
Чи знайде він зрештою себе? Чи той шлях обрав? Чи вірний напрям вказали Сінклеру його «вчителі»? І ким, врешті-решт, стане він, дослухаючись усіх настанов — божества або диявола, отого внутрішнього голосу? Та й узагалі — чи це фінал шляху, чи лише його початок?
Гессе створив особливий «художній світ», поєднавши конкретний біографічний матеріал «із синкретизмом міфів», гностичних та психологічних практик.
Історія юності, викладена Емілем Сінклером, буде цікава для кожного, хто хоче пізнати глибини своєї душі, осягнути всю складність і багатство власного внутрішнього світу.
Іван Мегела
