Ця історія дуже подібна до традиційного фольклору. І в Росії, і в СРСР здавна шанувалися героїчні трударі, які завдяки тяжкій праці та мужності індустріалізували країну й обробляли землю. Багато десятиріч їхні містечка не змінювалися: це суворі й забруднені терени. Це розкидані селища й ферми кінця XIX ст. Коли президентові потрібна підтримка, його повпредам нескладно її організувати далеко від освітлених вулиць космополітичних міст.
У той час як народ здебільшого підтримує Путіна, його важливіші політичні союзники — олігархи, з якими він загравав і яких іноді силував до лояльності, а також люди зі служби безпеки — силовики, які разом із ним виховувалися в КДБ і яким прикро дивитися на слабкість Росії після розвалу СРСР. Мотивований нафтовим багатством, особистими статками й державною владою, цей синдикат насправді керує Росією. Важко сказати, чи Путін — перший серед рівних, чи щось більше. Люди, які колись працювали в Першому відділі КДБ за радянських часів і служили разом у розвідці по всьому світі, стали домінантними персонами в сьогоденній Росії.
Вони також підозріливі, а тому ставляться до всього світу майже як ксенофоби. Саме це спричинило об'єднання російської авторитарності вдома й агресивну зовнішню політику, що мало виправити «трагедію», як називав це Путін, смерті СРСР.
«Україна — штучна країна»
Саміт НАТО в Бухаресті виявився важким. Президент Буш останній рік перебував на посаді, і ми сподівалися зміцнити обов'язки Альянсу в Східній Європі. Експансія НАТО в Польщі, Угорщині, Чеській Республіці й державах Балтії відбувалася голки не підточиш — це був спільний проект адміністрацій Клінтона та Буша. Нові члени були енергійними та відданими засадам Альянсу — захисту демократії і свободи в Європі та поза її межами. Для більшості країн Європи (й навіть США) ще одна мета НАТО — тримання СРСР (чи тепер Росії) на припоні — давно розмилася. Ми й справді повірили, що Холодна війна скінчилася, Європа була цілісною, вільною та мирною, і якщо людям у Кремлі це й не було до душі, вони змирилися. А виявляється, що ні.
З кожним раундом розширення НАТО Москва відчувала біль через утрату впливу. НАТО пробував простягти руку дружби Росії. Створення 2002 року Ради НАТО — Росія мало показати Кремлю, що Альянс давно вийшов за рамки мислення часів Холодної війни.
Перший посол Росії до Ради не знав ані англійської, ані французької. Він не був неприємною людиною, але з нього як ланки між Сходом та Заходом не було жодної користі. Через кілька років росіяни призначили одного з найбільш неприязних урядників послом до НАТО — главу націоналістичної політичної партії. Дмітрій Роґозін пояснив, що він не поривається жити в Брюсселі й що в нього немає планів якоїсь співпраці. Довелося виснувати, що Москва не має планів зробити Раду робочим органом.
Щиро кажучи, персональна динаміка на зібраннях Ради була складною й часто важкою.
Після багатьох років обурливого ставлення до них Москви нові центральноєвропейські члени раз у раз нагадували росіянам, що Холодну війну вони програли. «Вітаємо вас у НАТО, Сєргєй», — сказав польський міністр закордонних справ російському колезі. «Вам завжди раді в Альянсі», — промовив чеський або румунський міністр тоном, близьким до сарказму. Мені від того було завше ніяково, але ж неможливо просто змити 45 років образ.
Терплячість Росії (як виявилося, ще й Німеччини) щодо розширення НАТО дійшла краю на саміті НАТО в Бухаресті 2008 року. Обрані прозахідні уряди України та Грузії хотіли приєднатися до Розширення НАТО. План Розширення — це своєрідний інкубаційний період для країн, у яких треба провести базові політичні й військові реформи, аби відповідати вимогам членства в НАТО. Автоматичного прийому в НАТО не було, і сам процес виявився тривалим. Албанія чекала десять років після включення до плану Розширення, перш ніж приєднатися до Альянсу.
А проте для деяких членів НАТО, передусім для Німеччини, включення України й Грузії до плану було неприйнятним. Вони доводили, що Альянсові не слід брати на себе захист корумпованих, нестабільних нових урядів, що на територіях їхніх країн точаться етнічні конфлікти й боротьба за кордони. США і нові східноєвропейські члени доводили, що саме Розширення покликане подолати ці складнощі. Членство не давало жодних гарантій.
Після важких переговорів — в одному питанні між канцлером Анґелою Меркель, східноєвропейцями і мною — ми уклали комюніке, яке підтверджувало політику відкритих дверей у НАТО. Йшлося про те, що Україна й Грузія стануть у майбутньому членами НАТО. Про Розширення поки не було мови, але підтримувалася надія на майбутнє. Східноєвропейцям було прикро, але вони пристали на таке рішення. Проте проявився ключовий розлам. Польща, Чеська Республіка, країни Балтії та інші наполягали, що Москву й далі слід стримувати. Вони вважали, що настане день, коли Альянсу знову доведеться протистояти російській агресії. Німеччина дивилася на це інакше.
Хоча президент Буш і хотів, аби Україна й Грузія приєдналися до плану Розширення, ми всі розуміли, що могла б виникнути незручна ситуація. Владі міра Путіна запросили на засідання Ради НАТО — Росія в останній день саміту. Він був різко проти будь-якого «розширення» НАТО, включаючи нинішній план. Росіяни вдалися до мови минулого й говорили про оточення й загрозу їхній безпеці. Комюніке дозволило Путіну прибути на зустріч (бо в разі реалізації плану Розширення він міг би й не приїхати). Це також дозволило президентові Бушу здійснити візит до Сочі на останню зустріч із Путіним, у якого теж завершувалося перебування на посту. То був один із тих моментів, коли можна зітхнути з полегшенням, хоча результат виявився не таким і гарним.
Путін увійшов до зали, усіх привітав і сів. Спочатку його виступ здавався поверхневим і трохи прощальним. Я слухала російською, бо помічала, що перекладачі не завжди передавали різкий і войовничий тон Путіна. Та раптом мені здалося, що моя російська мене підводить, і я почала перемикати між російською й англійським перекладом. Він і справді щойно сказав, що Україна — штучна країна? Так, сказав. Ця декларація була настільки радянською і навіть царською, що я не повірила власним вухам.
Уже тепер ми знаємо, що від самого розвалу СРСР Владімір Путін журився за загиблою імперією й чекав нагоди повернути росіянам велич. Кажучи про те, що розвал СРСР став найбільшою геополітичною трагедією XX ст. (цікава заява для країни, яка втратила 25 млн осіб у Другій світовій війні), він пояснив: ще 25 млн росіян «осиротіли» в нових незалежних країнах. Етнічні росіяни були в країнах Балтії, Польщі, Казахстані, Україні та Грузії. Путін уважав своїм історичним обов'язком об'єднати їх і «захищати».
Такий історичний месіанізм небезпечний. Уже 2008 року, коли Росія вдерлася до Грузії, одним із виправдань був захист російського населення в Абхазії та Південній Осетії. Звісно, реальною причиною була зневага Путіна до прозахідного демократично обраного уряду Міхеїла Саакашвілі. Після цього 2014 року сталася анексія Криму й повзуча окупація Східної України та налаштування путінської Росії проти Європи і США[50]. Проте ці агресивні дії зміцнили його популярність всередині самої країни. 2013 року популярність Путіна була невисокою: усе ще вище 60 %, але продовжувала падати. Його дорога авантюра з Олімпійськими іграми в Сочі виявилася не вельми популярною.
Анексія Криму вивела Путіна на нові висоти. Те, що більшість світу вважала прямим порушенням міжнародних законів — у XXI сторіччі країни не анексують терени своїх сусідів, — росіяни трактували як правомірне повернення своїх територій. За їхньою версією, Катерина Велика загарбала Крим 1783 року, ідіот Микита Хрущов подарував його Україні з нагоди трьохсотріччя російсько-української дружби 1954 року[51], а коли Україна 1991 року стала незалежною, Київ не повернув Крим. Владімір Путін відновив справедливість. Крим колись був російським і знову став російським.
50
Для тих, хто не обізнаний із цими подіями: путінська Росія має історію підтримки сепаратистських груп у сусідніх країнах, зокрема колишніх громадян Радянського Союзу. У Грузії, на півдні Росії підтримка Росією сепаратистських регіонів Абхазії та Південної Осетії призвела до конфлікту в серпні 2008 року. Грузинська влада зіграла свою роль у провокуванні насильства, але маленькій країні забракло сил для наступних інтенсивних бойових дій. Мирна угода формально завершила конфлікт через кілька днів, але були розірвані дипломатичні відносини між Грузією та Росією, напруженість залишається високою, і грузинський уряд, схоже, далекий від намірів повернути сепаратистські регіони. Схожі події відбулися в Україні. У лютому 2014 року антиурядові протести змусили проросійського президента до втечі, а Росія відповіла санкціонуванням прихованого вторгнення на Кримський півострів. Незабаром вона офіційно анексувала Крим, що, можливо, є найбільшим порушенням міжнародного порядку в Європі з часів Другої світової війни. Підтримані Росією сепаратисти відтоді поширили конфлікт на кілька областей Східної України, які залишаються в глухому куті й сум'ятті, і кінця тому не видно.
51
1954 року в СРСР святкували трьохсотріччя Возз'єднання України з Росією. Цей публіцистичний термін виник у радянській історіографії в 20-х роках XX сторіччя. Насправді ж ідеться про приєднання частини України до Московії.