Однак ще три десятиріччя Польща псувала кров Кремлю, постійно створюючи кризи між польським народом та комуністичними правителями. У партії був єдиний засіб — забезпечити народу добробут. Так вона й зробила, позичивши гроші в Західній Європі та США. Станом на 1970 рік ця стратегія почала пробуксовувати, бо настав час віддавати борги, а реальна економіка почала скорочуватися. У грудні в Гданську вибухнули страйки й голодні бунти, через що загинуло багато людей, коли влада використала силу для відновлення порядку.
Переймаючись стабільністю, Захід продовжував сипати в Польщу позики, вибачав деякі борги, реструктурував інші, дозволяючи країні нарощувати борг. Проте станом на 1980 рік державний борг перевищував 18 млрд доларів, що майже дорівнювало ВВП. Зарубіжні джерела фінансування помалу висихали, і щедрість, яка тримала зарплатню на високому рівні, потроху вичерпалася. Зменшення зарплатні й збільшені на 60 % і більше ціни на основні товари призвели до протестів по всій країні. У партії більше грошей не було, і вона опинилася сам на сам із норовливим та сердитим населенням.
Улітку 1980 року множилися страйки. У відповідь уряд підвищив зарплатню, хоча в нього не було на це грошей, але це не зупинило хвилі акцій трудівників, що паралізували країну. Коли застрайкувало 80 000 робітників у Любліні, довелося задіяти армію, щоб забезпечити роботу основних служб у місті.
І тут режим припустився фатальної помилки в Гданську, давньому розсаднику робітничої активності, який, за іронією, називався Кораблебудівнею імені Леніна. Анна Валентинович, популярна кранівниця, була звільнена за п'ять місяців до пенсії. На чолі з Богданом Борусевичем та електриком Лехом Валенсою робітники Гданської кораблебудівні оголосили страйк. Упродовж кількох днів 200 фабрик приєдналися до страйккому, наполягаючи на праві мати незалежні профспілки й страйкувати. З розширенням акцій трудівників уряд спробував спочатку залякувати, арештовуючи лідерів дисидентських організацій та оголошуючи страйки політичними, а не економічними. Проте хаос тривав, і 24 серпня комуністичний уряд погодився на переговори.
У Гданській угоді від 21 серпня містилися карколомні поступки. Крім дозволу на незалежні профспілки, в ній ішлося про нове законодавство, яке давало право на страйк без подальшої відплати. У ній також велася мова про збільшення гарантій свободи преси, підвищення зарплатні та покращення умов роботи. Працівникам дозволили брати вихідний у суботу, а в неділю служба транслюватиметься на робоче місце через гучномовці. Угода мала дати комуністичному уряду можливість пересапнути. Жорсткого й некомпетентного прем'єра Едварда Ґерека усунули від влади. Його наступник Станіслав Каня обіцяв шанувати угоди, погрозливо зауважуючи, проте, що «антисоціалістичні елементи» використовують проблеми країни у власних цілях. Тепер ми вже знаємо, що одночасно з підписанням угоди Комітет державної оборони розробляв план запровадження воєнного стану.
Проте уряд виявив слабкість, і новопризначені профспілки не збиралися зменшувати тиск. Єдина національна організація трудівників була створена на зборах у Гданську 17 вересня, і тоді, аби всі зрозуміли, про що йдеться, зупинка роботи на одну годину — «попереджувальний страйк» — знову паралізувала країну.
Історія того, що з'ясувалося потім, темна, і є інші версії польського шляху до воєнного стану. Чи оголосили польські комуністичні лідери надзвичайний стан, щоб запобігти радянському вторгненню? Чи поляки самі вирішили покласти край розрусі в країні?
Зрозуміло, що поява незалежних профспілок, ключового елементу потенційно незалежного громадянського суспільства, привернула хворобливу увагу Москви. Радянський міністр закордонних справ Андрій Громико нібито сказав, що «ми просто не можемо і не повинні втратити Польщу». З цього випливало: якщо польський уряд надто слабкий або дурний, щоб діяти, це, може, доведеться зробити Москві.
Нескладно було побачити, що хаос панував на всіх рівнях комуністичної партії[52] Польщі. 22 листопада було знято перших секретарів партії у 18 із 49 воєводств. Через кілька днів уряди в усій Східній Європі почали публікувати свої засудження подій у Польщі. Це нагадувало риторику держав Варшавського договору, скеровану проти режиму Александра Дубчека в Празі 1968 року, який виявився надто м'яким і недостатньо жорстким для захисту влади партії.
США також відчували, що за дим повториться вторгнення у Чехословаччину. Президент Картер послав по гарячій лінії послання Брежнєву, що США не використовуватимуть цю проблему, але вони попереджають проти радянського втручання. Коли Варшавський договір зібрався на позачергову нараду в Москві для вироблення реакції на цю кризу, то почалася відверта підготовка до вторгнення. Польські лідери нібито запевнили радянських керівників на тій нараді, що вони зможуть запобігти зміні конституційного ладу всіма потрібними засобами. Вони хотіли виграти час, аби самим розв'язати кризу.
Проте клопотів не меншало. Справді, не встигав атрамент висохнути на одній угоді між урядом та профспілками, як вона ламалася і з'являлася інша, а потім іще одна. Мабуть, для наведення ладу або рядите для підготовки інтервенції армії прем'єр-міністром було призначено генерала Войцеха Ярузельського. Росс Джонсон із корпорації «Ренд», один із найкращих американських експертів стосовно Польщі, зауважив, що відбувається повзучий переворот. «Щодня під оруду генерала потрапляло по міністерству», — сказав він мені.
Натомість уряд розривався між бажанням завершити кризу погодженням і зростаючим тиском завершити повстання силою. Продовжували визрівати плани введення надзвичайного стану, і зростало переслідування лідерів «Солідарності». І все-таки 30 березня 1981 року польський уряд досяг угоди з «Солідарністю» й заручився обіцянкою Леха Валенси перенести загальний страйк, що мав відбутися наступного дня. Політичні події й спрямовані на компроміс зусилля розгорталися на тлі зростаючого хаосу.
Та сама нерішучість, що характеризувала партійне керівництво, спостерігалася і в «Солідарності». Деякі профспілчани виступали за співпрацю з урядом, який ставав поступливішим. А інші вважали, що комуністам не можна вірити, й наполягали на посиленні конфронтації.
Захід, здавалося, теж не знав, на яку сторону стати. Сподіваючись, що вдасться уникнути нового безладу в Польщі, західні уряди погодилися відтермінувати виплату польських боргів у мільярди доларів.
Криза поглиблювалася, а комуністична партія й далі хиталася, посилаючи суперечливі сигнали й переживаючи внутрішню радикалізацію, схожу на ту, що відбувалася з лідерами «Солідарності». Наприкінці позачергового пленуму партії в липні 1981 року лишилося чотири з попередньо відібраних 11 членів політбюро. Серед залишених був і Ярузельський.
На осінь стало зрозуміло, що не вщухає ні економічна, ні політична криза. Порядок денний «Солідарності» вийшов далеко за рамки економічних прав трудящих і включив політичні вимоги провести у вересні вільні місцеві та національні вибори. Усі в країні знали, що готується запровадження дедалі більш імовірного воєнного стану. «Солідарність» не хотіла задкувати. Керівництво її вже не могло піти на це. З'являлися ще радикальніші елементи. Група, що називалася «Самокеровані клуби республіки — Свобода, Справедливість, Незалежність», заявила 30 листопада, що вона більше не погодиться на «ще одну спробу зберегти монополію обмеженої еліти на владу партії»[53]. Цей напад на монополію влади комуністичної партії був останньою соломинкою для Варшави і, звичайно, для Москви.
Відчуття того, що країна наближається до точки неповернення, стало критичним у першій половині грудня. Просочувалися й транслювалися на всю країну коментарі Леха Валенси. Він казав, що зауваження виймалися з контексту, але тепер найзатятіші елементи мали те, що їм було потрібно, — «свідчення» того, що «Солідарність» зацікавлена в революційному поваленні комуністичного режиму.
Компромісна позиція зазнала поразки з обох боків. Москва наполягала на своєму: непокоїлася, висіла над головою, наполягала на якійсь дії, щоб зупинити ерозію комуністичної влади. Тож Ярузельський зробив крок, на який чекала більшість: воєнний стан було оголошено ввечері 12 грудня 1981 року. Перед оприлюдненням закону, вранці того дня, Валенсу, активістів «Солідарності», опозиціонерів разом із комуністами-реформістами (разом кілька тисяч) кинули до в'язниці. Військові перебрали владу до своїх рук, а основні права було тимчасово скасовано. Заборонено зібрання, запроваджено комендантську годину, єдині доступні новини повідомлялися через урядовий канал. Кремль організував заяву про підтримку польських лідерів соціалістичними країнами, що входили до Варшавського договору.
53
«Źусіе Warszawy Scores Solidarity Declarations», Źycie Warszawy, December 2, 1981, Foreign Broadcast Information Service, Daily Report, Eastern Europe, FBIS-EEU-81-235, December 8, 1981, p. G10, infoweb.newsbank.com/iw-search/we/HistArchive/?p_product=FBISX&p_theme=fbis&p_nbid=U68N52XQMTQ4NTE50-DIwOC4zMTkxNTc6MToxNDoxNzEuNjYuMjA4LjEzNA&p_action=doc&p_docref=v2: 11C33B0D5F860D98@FBISX-1256BBA5C44C47E0@2444947-1256BBA-F0A60D088-1256BBAF2A5EF838.