Одним із недооцінених факторів у назагал успішному переході Центральної та Східної Європи була роль ЄС і НАТО як провідних зірок у демократичних перетвореннях. Щоб стати членом, країни мали скористатися дорожньою картою інституційних реформ. На багато демократичних переходів сильний вплив здійснюють окремі одіозні особистості, як-от Борис Єльцин у Росії. Вони й кроку не зроблять для розвитку інститутів, які можуть протистояти примхам певних лідерів. У випадку Росії високоперсоналізоване й владне президентство означає одне, якщо на чолі Борис Єльцин, і зовсім інше, якщо на олімпі Владімір Путін.
У Польщі перспектива вступу до НАТО і ЄС робить правильний наголос у реформуванні — на інституційних змінах. Для членства треба задовольнити низку ретельних та специфічних вимог щодо інституційних реформ.
Асоціація Польщі з ЄС розпочалася з пакту про торгівлю та співробітництво через кілька місяців після перемоги на виборах «Солідарності». Разом із Угорщиною та Чехословаччиною (незабаром вона розділиться на Словаччину й Чеську Республіку) Польща утворила Вишеградську групу, котра прагнула повної інтеграції з європейськими інститутами. Та сама група одночасно йтиме в НАТО.
Процес вступу до ЄС змушував країни, які цього хотіли, узгодити своє законодавство з європейськими стандартами у 31 проблемній царині, або «розділі». Сюди входили економічні питання: свобода руху капіталу й товарів, оподаткування, сільськогосподарська реформа. Політичні питання, усе: від захисту споживача й охорони здоров'я до правосуддя і внутрішніх справ та політики в галузі культури — підлягало реформуванню й оцінці узгодженості з вимогами ЄС. Перегляду підлягали також політичні інститути, і траплялося пряме втручання ЄС, аби попередити претендента, що антидемократична практика може призвести до збивання зі шляху до членства[55].
НАТО додав ще низку інституційних вимог щодо оборони, які стосувалися реформ у країні. Так, Альянс наполягав на «демократичному й громадському контролі» військових як основі стабільної демократії.
1997 року Польщу запросили приєднатися до НАТО. Вона стала дійсним членом ЄС через кілька років — у 2004-му. Після Другої світової війни ситуація Польщі обумовлювалася тим, що Радянський Союз погоджувався лише на комуністичні уряди в Східній Європі. На це пішло майже півстоліття, але країна наразі стала повноправним членом демократичного континенту.
Років через двадцять відбулися дискусії з приводу того, чи варто колишнім сателітам Москви пропонувати приєднатися до «західних» інститутів. Особливій критиці був підданий НАТО, який нібито пересовує лінію фронту Холодної війни на схід — до російських кордонів.
Проте слід пам'ятати, що НАТО за свого створення мав дві цілі. Одна — зупинити загрозу, яку становили війська Сталіна вільній від радянського впливу частині Європи. Цього вдалося досягти завдяки потужній присутності звичайних військ та посиленому ефекту стримування, який забезпечувала американська ядерна зброя.
Але це була не єдина мета НАТО. Творці Альянсу гадали, що то буде парасолька безпеки, аби гарантувати демократичний мир старим ворогам, себто з'явиться нове середовище, в якому у Франції та Німеччини більше не буде приводів воювати. Вони глибоко вірили в те, що тепер політологи називають «демократичним миром», і вважали, що союз вільних народів зможе запобігти війні[56]. Цей наголос на свободі як протиотруті від конфліктів опинився в центрі повоєнної стратегії, що спиралася на демократизацію Німеччини й політичне та військове об'єднання Європи. І це чудово вдалося реалізувати.
Проте завершення європейського проекту можливе, тільки якщо його частиною стануть і Центральна, і Східна Європа. Тому «цілісна й вільна» Європа, як говорив про це Джордж Г. В. Буш, мала тримати двері відчиненими для нових європейських демократій. Цей шлях давав імпульс для внутрішньої реформи і, як сподівалися проектувальники європейських інститутів, надавав давнім ворогам дім, аби вони ставали союзниками. Так само як у 1945 році мало хто поставив би на вічний мир між Німеччиною та Францією, тепер багато хто чекав на відкритий конфлікт між Угорщиною і Румунією та Туреччиною і Болгарією через етнотериторіальні відмінності, що замовчувалися за комуністичного ладу.
Завдяки її відносно багатому інституційному профілю на початку демократизації — та інтеграції в Європу — Польща наразі і цілком демократична, і цілком європейська. Принаймні на час написання цієї книжки.
Чи перебуває польська демократія в небезпеці?
Побудова стабільної демократії ніколи не завершується. Інститути постійно постають перед викликами — часом це якийсь дріб'язок, а часом і фундаментальні питання. Принаймні за останні сорок років Сполучені Штати пройшли і через Вотерґейт, і через змагальні президентські вибори. Інститути виявилися достатньо сильними, аби вистояти в цих випробуваннях.
У Польщі зараз саме такий період тестування, і багато ризиків чатує на її молоді демократичні інститути. Частково це одна з фаз демократичної консолідації. Але повністю це не прояснює ситуацію, в якій опинилися поляки.
Кожна демократія спирається на підвалини соціальних настанов та цінностей. Дух демократичних інститутів полягає в тому, що вони здатні абсорбувати суперечності між змагальними поглядами. Політична система дозволяє виражати будь-які погляди під час дебатів, виборів і судових рішень.
Нині у Польщі відродження глибоко консервативних соціальних практик, зокрема побожність, зіштовхується з процесом становлення більш ліберальних європейських цінностей та вірувань. Оскільки на континенті зросло невдоволення ЄС — Велика Британія навіть вирішила вийти з союзу, — Польща й у собі відшукала євроскептиків.
Деякі поляки вважають, що Європа надто соціально ліберальна й не поважає національні традиції. Є такі, що хочуть вийти з союзу. Надто багато поляків думає, що недостатньо швидко збільшується зарплатня і що зростає нерівність. Польські робітники, які перетнули кордони, аби працевлаштуватися в Німеччині, Ірландії або Великій Британії, розповідають, що відчувають дискримінацію й упередженість. Невдоволені поляки нарікають на своїх лідерів та на Європу.
Ці обставини породжують праві партії — крайніх націоналістів і релігійних фундаменталістів. При тому, що це поширений у Європі тренд, такі молоді демократії, як Польща, особливо вразливі до появи популістів, які озвучують подібні нарікання. Такі лідери починають кидати виклик ще не встояному інституційному ладу, зміцнюючи президентську гілку влади й намагаючись послабити інші сили.
У жовтні 2015 року партія «Закон і Справедливість» здобула приголомшливу перемогу на парламентських виборах. Уперше з часу звільнення одна партія має більшість у Сеймі і свого президента Ярослава Качинського. Прийшовши до влади, ПіС здійснила кілька популярних змін, приміром, скасувала ухвалу про підвищення пенсійного віку, збільшила виплати на дітей сім'ям із двома та більше дітьми, мінімальну зарплатню. Така популістська політика відбиває головні демографічні тренди. Населення Польщі зменшується і старіє, а старші люди вимагають забезпеченості. Католицька церква здавна тиснула на уряд, аби він заохочував подружжя мати більше дітей.
Але інші кроки непокоять більше і можуть загрожувати демократичному конституційному ладу Польщі. Найсерйозніші з них спровокували кризу між урядом та Конституційним трибуналом, одним із чотирьох судових інститутів. У Польщі є Верховний суд, але він не здійснює судовий нагляд, як у США. Цим переймається Конституційний трибунал, котрий визначає «конституційність законів». Тобто це найважливіший правовий інститут, який обмежує виконавчу владу.
Партія ПіС уперше шокувала після приходу до влади 2015 року, коли відмовилася надати місце суддям, легально призначеним урядом партії «Громадянська платформа», що програла вибори. Нові лідери поєднали ці дії з додатковим призначенням двох суддів перед закінченням їхніх каденцій. Конституційний суд відмовився допустити їх до складання присяги. Президент трибуналу, союзник уряду, зробив це через голови інших членів суду. Власне, Польща одержала дві команди суддів.
55
Так було з Хорватією в 2005 році, коли переговори про її приєднання було відкладено у зв'язку з побоюваннями щодо готовності хорватської влади переслідувати втікачів, звинувачених у військових злочинах. Хорватам довелося зробити конкретні кроки, щоб дати раду цим проблемам, і до кінця року вони затримали головного втікача. Але навіть коли почалися переговори, Хорватії довелося розв'язувати й інші проблеми, від судових реформ до боротьби з корупцією, перш ніж вона одержала членство.
56
Згідно з теорією демократичного світу, демократичні держави не воюють з іншими демократичними державами. Уперше цю концепцію сформулював Іммануїл Кант, який стверджував в есе 1795 року, що «вічний мир» може запанувати, коли кожна держава матиме республіканську конституцію, бо «якщо згода громадян потрібна, щоб ухвалити оголошення війни, вони будуть дуже обережними, починаючи таку погану гру, бо матимуть затвердити для себе всі лиха війни». У другій половині XX ст. демократія утвердилася в достатній кількості країн, щоб перевірити теорію Канта, яка стала предметом ґрунтовних академічних досліджень. З усіх теорій міжнародних відносин мало які мають більшу емпіричну підтримку. Більше див. у вид.: Michael Brown, Sean Lynn-Jones, and Steven Miller,