Тоді ПіС вирішила змінити регламент трибуналу, провівши відповідні закони через парламент, у якому мала більшість. Трибунал знову зреагував і оголосив нові закони неконституційними. Відтоді між урядом та трибуналом триває протистояння, і ця гілка судової влади, власне, паралізована.
У відповідь ЄС ухвалив резолюцію, у якій назвав такі дії «систематичною загрозою верховенству права в Польщі». Польща порушує ст. 7 Угоди з ЄС, через що країна може зазнати санкцій, а її право голосу може бути призупиненим. В Угорщини є право вето, і її прем'єр Віктор Орбан, ще один сильний політичний лідер на злеті, застеріг, що блокує такі кроки.
Страшна ворохобня зчинилася з приводу контролю державних ЗМІ. Уряд створив Національну раду ЗМІ з правом набирати й звільняти персонал державного телебачення й радіо. Кажучи, що приватні ЗМІ надто чутливі до рейтингів, урядовці доводять, що державні ЗМІ повинні перейматися патріотизмом. Вони нарікають, що розвелося забагато шоу на кшталт «Танці з зірками».
Багато хто підозрює: таке пояснення — звичайнісінька відмовка. Реальна мета — зробити ЗМІ речником режиму, що незграбно інколи й робиться.
Відвідуючи Польщу 2015 року, президент Обама нагадав уряду, що дії треба узгоджувати з демократичними принципами, і це прозвучало як м'яке дорікання ПіС. Державні ЗМІ його коментарі спотворили. Вийшло, що президент лише хвалив поляків за їхню демократію. Звичайно, американська й вільна польська преса подали це як скандал, що завдало урядові прикрість.
Досі приватні ЗМІ користувалися імунітетом, але багатьом здається, що це лише справа часу й що уряд візьметься за них згодом. Особливо непокоїть закон, який обмежує іноземну власність (німці володіють трьома найбільшими медіа-компаніями в Польщі). І за цими статтями уряд скорочує валютну рекламу. Це серйозно послаблює приватні ЗМІ в Польщі та збільшує їхню непряму залежність від державного забезпечення ресурсами. Якщо іноземці не зможуть володіти цими засобами, а держава їх не фінансуватиме, вони просто зникнуть.
Звичайно, є межі того, що ПіС може зробити. Так, провалилася заборона абортів. У Польщі й так найбільш суворі закони в ЄС, але заборона наразилася на масові протести. 85 000 користувачів Facebook заполонили сторінку «Жінки для жінок», і кілька сотень людей пішли з меси, коли священики почали тиснути на вірян і вимагати підтримати закон.
Одна польська дослідниця стверджує, що в боротьбі з приводу абортів ідеться не про аборти, а про роль церкви в політиці[61]. Поляки, пише вона, напрочуд релігійні, але це не означає, буцімто вони хочуть, аби церква диктувала політику. Тобто з цього питання утворився вододіл у такій глибоко католицькій країні.
Польська демократія навряд чи зруйнується через нинішні виклики. Бо ще діє ретельна рівновага між державною владою та політичною свободою. Країна пройшла всі віхи, які ми асоціюємо з демократичною консолідацією: повторювані мирні вибори, відносно незалежна судова влада, громадянсько-військова стабільність, вільна преса, сповнене сил громадянське суспільство та повага до прав людини.
Однак поточні обставини в Польщі нагадують нам, що розвій демократії — це не пряма лінія. Радите це покроковий процес, який передбачає і відступи у своєму розвитку. Лунали голоси, що польські демократичні сили стали послужливими й вірять, ніби їхня демократична консолідація незворотна. Кажуть, що «Громадянська платформа» не потурбувалася про те, аби задовольнити сподівання населення, що зростають. А прозахідні лідери не побачили, як збільшується розрив між культурними цінностями Брюсселя і центрального регіону Польщі. Однак демократію в Польщі, далебі, не втрачено. У червні 2016 року я була у Варшаві, де взяла участь у форумі з екс-міністром закордонних справ Радеком Сікорським. Говорили переважно про геополітику, але не цуралися й теми польських викликів.
Видно було, що незалежна польська преса й громадянське суспільство дають відсіч, прилюдно й енергійно. Щодня на паперових носіях та в Інтернеті з'являються статті, які критикують урядову політику й привертають увагу до тих, хто хоче посилити владу. Тим часом атмосфера лишається відкритою й вільною.
Історія Польщі свідчить, що вона здатна дати раду нинішнім клопотам і постати сильною та демократичною. Захист демократії не завершується ніколи.
Розділ 4
Україна: «штучна країна»?
Ми не містечко втратили, а втратили всі наші життя.
Ми поїхали на третій день. Реактор палав.
Пригадую, як один мій друг сказав: «Пахне реактором».
Цей запах неможливо описати... Вони перетворили Чорнобиль на дім жахів.
Чорнобильська трагедія розігралася в ста милях на північ від Києва, біля українського міста Прип'ять. На ризик опромінення наразилося близько десяти мільйонів осіб, а довкіллю й економіці було завдано збитків на 235 млрд доларів. Українці стали жертвами погано спроектованого радянського реактора, який не втримав радіоактивні матеріали та викинув у повітря токсичні й смертельні випари.
Жахливі події 1986 року — це ніби метафора долі українців: здебільшого в їхній історії ухвали, що приймалися в Москві, а не в Києві, мали епічні пропорції — з інколи катастрофічними результатами. Тому українці прагнули самостійно вирішувати власну долю.
З етнічного погляду росіяни й українці — один народ (вони слов'яни), і мова в них схожа, але не ідентична. Росіяни схильні перебільшувати зв'язки між культурами та ігнорувати особливості української ідентичності. Українці обурюються з цього приводу й перебільшують свою окремішність. Не дивно, що проблеми ідентичності призводили до непевності й конфлікту в питанні про склад України. Росіяни й українці по-різному відповідають на це питання.
Коли 2008 року в Бухаресті на саміті НАТО Владімір Путін оголосив, буцім «Україна — штучна країна», то мав на оці те, що чимало росіян уважає історичним фактом. Владімір Жириновський, ультранаціоналістичний лідер російської облудно названої Ліберально-демократичної партії, висловився з цього приводу 2014 року відвертіше: «Чому б нам не забрати Східну Україну, а захід не віддати Польщі? І все буде так, як було завше».
Звичайно, українці не погодилися б. Країна має багату історію, котра завжди розвивалася в притінку Росії.
Слов'янська культура почалася в Києві у IX сторіччі[63], коли два священики, Кирило та Методій, осіли на цій території і запровадили православну церкву й цілком нову мову. Кирилична абетка росіян та українців (із деякими незначними відмінностями) своєю назвою походить від св. Кирила. У XIV ст. Україна була центром слов'янської цивілізації, свідченням чого стали виняткові церкви з цибулястими банями в усій Східній Європі. Але вже в XVI ст. через несприятливі географічні особливості — відсутність природних перепон, але дуже бажаний вихід до Чорного моря — вона стає вразливою для зазіхань потужніших держав. Оттоманська імперія, Австро-Угорська імперія, Російська імперія, Польща, Радянський Союз, Німеччина в різні часи включали частини або всю Україну до свого складу.
Короткі періоди незалежності траплялися в України тоді, коли розвалювались імперії або зазнавали поразки наддержави. 1918 року загибель Російської імперії дозволила створити нову Українську державу. Вона проіснувала три роки, доки російська Червона армія не захопила дві третини країни. Західна частина відійшла до Польщі. Сталінська брутальна кампанія русифікації швидко донищила рештки української ідентичності. Російську мову треба було вивчати в усіх школах, і її зробили офіційною мовою українського уряду.
61
Anna Grzymala-Busse, «Why Would Poland Make Its Already Strict Abortion Law Draconian?»,
62
Цит. за: Svetlana Alexievich,
63
Тут і далі авторка подає власну версію історії України на підставі, очевидно, дуже застарілих російських джерел.