Тоді, в 1939 році, використовуючи тимчасовий союз із Гітлером, військо Сталіна окупувало більшу частину території Західної України. Звичайно, Пакт Ріббентропа — Молотова був ефемерним — він був порушений через вторгнення нацистів у СРСР у червні 1941 року. Мірою просування Вермахту на схід нацистська політика окупації та заглади знищувала Україну; це призвело до загибелі 5 мільйонів українців (приблизно восьма частина населення) і більшості з 1,5 мільйона євреїв.
Але знищення радянської влади спонукало декого в Україні до фатального вибору. Гітлер заохочував створення незалежної Української республіки, сатрапії, що заплямувала історію українського опору нацистам. Маючи двох історичних ворогів — Росію та Німеччину, одні билися з першими, а інші — з другими. На Сході переважно воювали з Росією. Це дало Сталіну привід висунути перебільшене звинувачення західних українців у колаборантстві з Третім Рейхом. Він використав цю обставину, щоб виправдати брутальне знищення всіх залишків опору Москві. Брехливий наратив про колабораціонізм Західної України існує й досі, живлячи ненависть із обох боків. Наприкінці війни Україна повернулася до свого передвоєнного стану республіки Радянського Союзу. На цьому політика відійшла на другий план, коли Москва запропонувала низку ініціатив.
Одна з таких можливостей пов'язана з періодом після смерті Йосипа Сталіна в 1953 році. Сьогодні реформи Микити Хрущова здаються вельми скромними у порівнянні з тим, що почав робити Горбачов через тридцять років. Однак у той час вони були драматичними. Як і Горбачов, він хотів створити міцніші, більш легітимні підвалини для СРСР, засудивши сталінську брутальність у закритій промові на з'їзді партії в 1956 році. Витік інформації (можливо, через ворогів Хрущова) викликав негайну сенсацію. Це започаткувало короткий період реформ і відвертості в Радянському Союзі та Східній Європі.
Проте угорська революція пізніше того ж року поклала край толерантності Кремля до розколів у блоці. Коли Хрущова усунули, з ним щезли й усі ознаки відлиги. В Україні борців за права людини позивали до суду, дисидентів заарештовували, нових жорстких заходів почали вживати проти кримських татар. Останні — норовливе, здебільшого мусульманське населення — за Сталіна були піддані великомасштабній депортації і здавна прагнули повернутися на Батьківщину. У новій конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки прямо про це йшлося. Брежнєвський період був політично стерильний у всьому блоці, а республіки були затиснуті в дуже тісні рамця.
Прихід Михайла Горбачова послабив московські утиски в регіоні. За іронією долі, горбачовська гласність могла стати, принаймні частково, результатом жахливої аварії на ЧАЕС. Попри небезпеку для довколишнього населення минуло майже три доби, перш ніж радянські ЗМІ визнали аварію, та й тоді мовилося лише про «нещасний випадок» і про те, що влада вжила заходів, аби «ліквідувати наслідки». Тим часом на іншому боці Залізної завіси почали з'ясовуватися масштаби катастрофи, коли Швеція почала реєструвати небезпечні рівні радіоактивності. Лише через вісімнадцять днів після аварії виступив Горбачов і сповістив про певні деталі. Пізніше він сказав президенту Джорджу Г. В. Бушу, що цей досвід став для нього уроком. «Людям треба говорити правду, — говорив він. — Гірше, коли ви її приховуєте, а вони однаково про все дізнаються».
Шанс України на демократизацію
Реформи Горбачова дали Києву перший шанс будувати нові демократичні інститути. Як і в Москві, у ландшафті з'явилися громадські групи, що протестували проти абсолютно всього: від наявності чи відсутності заходів із боротьби з наслідками аварії на реакторі до проблем мови й політичних свобод. Станом на 1988 рік розвинувся націоналістичний рух. Це Народний Рух України за перебудову (РУХ); на його чолі були найвідоміші в країні письменники та інтелектуали. Горбачов дав подальший поштовх цій діяльності, усунувши від керівництва Комуністичною партією України одного зі своїх опонентів Володимира Щербицького у вересні 1989 року. На хвилі цього РУХ провів свій перший національний з'їзд і почав готуватися до виборів до Верховної Ради України.
В Україні вирувало політичне життя. Здебільшого воно зосередилося в парламенті з його новим главою Леонідом Кравчуком. Він був комуністом, але не затятим і міг приборкати націоналістичні настрої в країні. Під його головуванням радянський парламент України скасував 6 статтю конституції, у якій ішлося про керівну роль комуністичної партії в політичному житті республіки. У парламенті комуністи поділилися на реформаторів та консерваторів, і перші робили спільну справу з безперою демократичною опозицією[64].
Але внутрішня політика в Україні перепліталася з проблемою незалежності. Це ускладнювало стосунки між реформаторами Горбачова й сепаратистами Бориса Єльцина в Москві та прибічниками змін у Києві. 1990 року новообраний парламент проголосив Україну суверенною, але ще не незалежною державою. Ця відмінність була подібною до руху за нуліфікацію, подаючи знак, що закони України вищі за закони СРСР. Джон К. Келгун упізнав би свою позицію.
Це була хитка рівновага. Горбачов був благодійником України, але Єльцин протискав розвал Радянського Союзу. І тому, коли Горбачов, розпачливо рятуючи СРСР, запропонував реформувати стосунки між республіками й центром улітку 1991 року, український парламент його не підтримав.
Саме тому пізніше того ж літа почали діяти консерватори, аби змінити курс подій у Москві. Вони вчинили заколот проти Горбачова, ув'язнивши його в Криму та проголосивши себе новим керівництвом Радянського Союзу. Ці події тільки пришвидшили тяжіння до незалежності України й інших республік. Змова зазнала невдачі, і Горбачов повернувся до Кремля пізно 21 серпня 1991 року.
Проте за час його відсутності ландшафт істотно змінився. Намагаючись знайти формулу порятунку СРСР, Горбачов зробив низку розпачливих кроків. Він пішов із посади Генерального секретаря КПРС, усунув пліт комісарів зі служб безпеки й узявся за розпуск ЦК. Він прагнув пришвидшити політичні реформи, усе ще намагаючись зробити Радянський Союз «нормальною країною». Проте було надто пізно. Через чотири місяці Білорусь, Росія та Україна створили Співдружність Незалежних Держав, і СРСР припинив своє існування. Нарешті Україна стала незалежною.
Незалежна, але досі розділена
Країна досі лишалася сутністю, що складалася з трьох частин: Західна Україна (українськомовна), Східна Україна (переважно російськомовна) і Крим. 92 % жителів на заході країни та 80 % на сході проголосували за незалежність. У Криму 54 % проголосували за вихід із Радянського Союзу.
До анексії Криму Владіміром Путіним у 2014 році багато хто не пам'ятав його незвичайну історію. Крим — чудова зона вздовж Чорного моря, яку Катерина Велика загарбала 1784 року. Це дозволило Російській імперії, яка не мала виходу до моря, отримати доступ до порту в теплих водах. Майже 300 років Крим був важливим військовим здобутком і місцем розваг заможних росіян, які приїздили відпочивати на морський берег із винятковим середземноморським кліматом.
1954 року в Микити Хрущова виникла химерна й (з погляду часу) дурна ідея: чому б не віддати Крим Україні з нагоди 300-річчя дружби між народами[65]? Звичайно, особливого значення це не мало, бо Україна була складником Радянського Союзу, яким керувала Москва, і служила його інтересам. Тобто до 25 грудня 1991 року. Внаслідок розвалу Радянського Союзу утворилися 15 нових незалежних держав, серед яких і Україна. Один мій російський друг порівняв втрату України із ампутацією руки, а втрату Криму — із втратою частини серця.
А проте в перші роки відокремлення відбувалося досить гладенько. Українці після кількох заохочень із боку США та Європи відійшли вбік, аби Росія змогла стати «спадкоємницею» СРСР. Мовою дипломатії це означало, що Москва зберігає свій статус одного з п'яти постійних членів Радбезу ООН. Тоді ж Київ проголосив, що ліквідує ядерну зброю на своїй території, і погодився передати її Росії. В СРСР приблизно одна п'ята арсеналу розміщувалася на території України, і тому малою ця поступка не була. Спочатку Київ заявляв, що Чорноморський флот (що існував із часів Катерини Великої) був «інтегральною частиною збройних сил України». Через це Дума в Москві проголосила, що Севастополь у Криму — російське місто. І українці позадкували, віддавши Москві 90 % тамтешньої бази. Нові безпекові взаємини були закріплені у двох угодах. 1994 року Росія за без'ядерний статус пообіцяла Україні шанувати її територіальну цілісність. Ширший десятирічний договір було підписано 1997 року, разом із домовленостями щодо Севастополя. І знову Москва оголосила кордони України непорушними. Здавалося, що між двома країнами, що демократизувалися, налагодилися відносно приятельські стосунки.
64
Paul R. Magocsi,