Увечері Пінчук у своїй розкішній квартирі в центрі міста влаштував чудову вечерю. Вітальня була оздоблена славетними витворами європейського мистецтва і фортепіано, на якому мені кортіло заграти, але я вирішила не робити цього. Серед присутніх — ключові політичні фігури, зокрема Юлія та прем'єр Яценюк, якого незабаром відправлять у відставку. Про бойовище в парламенті вони всі висловлювалися в апокаліптичних тонах. Розмова виходила сюрреалістичною: ніхто не називав імен ні звинувачуваних, ні корупціонерів. Вона точилася по колу: про дерибан і конфлікт інтересів. Мимоволі складалося враження, ніби кожен уважав людину поруч корупціонером. Вони здавалися замкненими в собі й зосередженими на політичній інтризі, яка нібито поглинала їх.
Коли того вечора мій літак злетів, я дивилася на величезні простори України. Країні просто не випала добра роздача. У ній переймаються питаннями національної ідентичності, нависла тінь сусіда становить постійну загрозу, владні лідери настирливо плутають особисте з політичним.
Інституції покликані допомагати стримуванню й подоланню людської недосконалості. Я згадала Медісона, який казав, що американська конституція недосконала, бо це результат важкої роботи недосконалих людей. Тим часом Україна пережила багато криз і з кожним новим днем лаштується до боротьби. Це означає, що її лідери ще можуть дати стабільну демократію державі, хоча вони й недосконалі.
Розділ 5
Кенія: «Рятуйте нашу улюблену країну»
До Овального кабінету причвалав дід, спираючись на оздоблений слоновою кісткою ціпок. Було 27 червня 2001 року, і в Кенії за рік мали відбутися вибори. Даніель арап Мої очолював країну понад два десятиріччя. І тепер він знову хотів стати президентом.
Колін Павелл зустрічався з Мої за місяць до цього й радив йому поважати пункт конституції, який не дозволяв йому більше балотуватися. Мої тримався іншої думки. Тепер президент Буш мав йому це сказати. Перед прибуттям кенійців президента проконсультувала Джендаї Фрейзер, спеціаліст Ради національної безпеки щодо Африки. «Пане президенте, вам треба дати йому однозначно зрозуміти, що ми не будемо його підтримувати, якщо він триматиметься за владу», — сказала вона.
Джендаї знала Кенію. Відома африканістка, вона була в мене у Стенфорді в докторантурі. Я по думки повернулася в 1991 рік, коли робила перші кроки в Білому домі. Джендаї телефоном попросила мене про негайну зустріч. Вона виконувала польові дослідження в Найробі. «Тут панує велике напруження і насильство, — говорила вона. — Чи не могли б ви спитати когось в уряді, чи не поїхати мені звідси?» Я пішла коридором до спеціального помічника в африканських справах Девіда Д. Міллера і запитала його. Він не вагався: «Скажіть їй негайно забиратися звідти». Я переказала й домовилася, аби Стенфорд дав їй гроші на повернення додому.
Коли Мої почав викладати свій погляд, то стало зрозуміло, що він пряде власну нитку. Він очима упинався то в одного, то в іншого і виголошував нам гасла про етнічну напруженість у країні та про те, як становище може погіршитися через наступні вибори. Хоч він цього й не сказав, але все було зрозуміло: Мої знову хотів іти на вибори, бо тільки він об'єднає кенійців. Він потрібний своїй країні.
Президент категорично порадив йому йти у відставку. «Для кожного приходить час залишити свій кабінет. Коли я зроблю все, що маю зробити для американців, то повернуся до Техасу, пишаючись своїм служінням, але й радий знову стати пересічним громадянином. Вам варто йти додому до дітей та онуків», — сказав він.
Мої був цим відверто незадоволений, але, здавалося, зрозумів, що час вичерпано. Коли обидва чоловіки знову зустрілися через три місяці в кулуарах Генеральної асамблеї ООН у Нью-Йорку, кенієць був готовий учинити правильно. Зрештою, не тільки президент США вважав, що йому час піти. І його люди були готові до змін.
Мої пішов із посади, і 29 грудня було обрано Мваї Кибакі, лише на сім років молодшого за президента. Угуру Кеніатта, син засновника держави і спадкоємець, якого призначив Мої, наступного дня визнав свою поразку. Перехід пройшов відносно м'яко.
Важка дорога Кенії до демократії
Цей день виявився довгоочікуваним для Кенії. Сорок років — від незалежності, здобутої 1963 року, до історичних виборів 2002 року — кенійці боролися проти автократії.
Насправді боротьба почалася набагато раніше. Британський східноафриканський протекторат засновано 1895 року, а незабаром з'явилися й білі поселенці. 1906 року британський уряд призначив Законодавчу раду для представництва громади поселенців, і перші обрані представники обиралися 6 000 переселенцями 1919 року[69]. У 1920 році призначили британського губернатора, і протекторат перетворився на колонію, що тепер називається Кенія.
Система залишалася незмінною до пробудження африканців із початком Другої світової війни, коли вони почали змагатися за незалежність. Джомо Кеніатта, який вважається батьком сучасної Кенії, 1944 року очолив Кенійський африканський союз і став голосом політичного руху народу до суверенітету. Він разом із Патрісом Лумумбою з Конго, Кваме Нкрумою з Гани, Джуліусом Ньєрере з Танзанії, Феліксом Уфуе-Буаньї та іншими промовисто виступав за ліквідацію колоніалізму. На підтримку своєї справи ці лідери мобілізували громадську думку в усьому світі.
Цей політичний рух був важливим, але в Кенії на британців тиснули також потужні рухи опору на континенті. Таємна група бійців із племені мау-мау впродовж 1952—56 років вела кампанію проти білих прселенців. У повстанні мау-мау загинуло 140 00 африканців і близько сотні європейців[70]. Зрештою британці оголосили надзвичайний стан і придушили партизанський рух. Кеніатту, який не мав безпосередніх зв'язків із повстанцями, арештували, судили й ув'язнили на дев'ять років.
Тим часом у Лондона зникало бажання утримувати свої африканські та азійські колонії. Друга світова війна виснажила економіку Великої Британії, й вона поволі віддавала світове лідерство Сполученим Штатам. Таким був схилок Британської імперії.
Перша можливість для демократії в Кенії
У березні 1960 року британці заклали підвалини для переходу Кенії до незалежності при мажоритарному управлінні. Законодавча рада, створена для самоуправління поселенців, мала перейти до невеликої африканської більшості, хоча для азіатів і європейців місця були зарезервовані[71]. Напередодні незалежності Кенійський африканський національний союз (КАНС) і Кенійський африканський демократичний союз (КАДС) створювалися як політичні партії. Уперше в лютому 1961 року Кенія провела багатопартійні вибори, а потім ще раз у травні 1963 року. КАНС рішуче перемогла обидва рази. Кеніатта став прем'єр-міністром та через півроку очолив перехід до незалежності.
Інституційний ландшафт Кенії при народженні нової нації був багатонадійним. Країна провела поліпартійні вибори до легіслатури, й Кеніатту шанували як громадського лідера й сильну людину, що об'єднала чимало етнічних груп Кенії. На відміну від інших африканських держав, які здобули незалежність, військових переворотів у Кенії не буде[72].
Проте тривало створення пасток іззовні. Кенія була і є країною з багатьма племінними розламами. Її племена — не згуртовані клани на ізольованих теренах. Це радше етнічні групи, що мають відмінне культурне, мовне та історичне коріння. Деякі групи домінують в окремих містечках та околицях, але на загал вони розпорошені по країні, а населення змішане. Кеніатта, який став першим президентом Кенії, був кікую. Мої, його віце-президент і наступник, був календжин. Хоча ці два племені становили тільки третину населення Кенії, вони справляли потужний політичний вплив.
72
Джендаї на цю тему писала докторську. Вона доводила, що кенійська поліція та інші парамілітарні організації, створені ще до незалежності (1952—60), стали противагою військовикам, давши досвід цивільним лідерам у справах безпеки, що привело до стабільних стосунків цивільних і військових та налаштування цивільного контролю після незалежності 1963 року. Див.: Jendayi Elizabeth Frazer, «Sustaining Civilian Controclass="underline" Armed Counterweights in Regime Stability in Africa» (PhD dissertation, Stanford University, March 1994).