Демографія країни стала темою двох інституційних обговорень, що визначили кенійський шлях на багато років наперед. Одне обговорення було присвячене проблемі федералізму — скільки влади належало передати регіонам. Дехто трактував централізовану державу як запобіжник проти трибалізму і втілення кенійської єдності. А інші вважали сильну державу замінником домінування племені кікую, найчисленнішої групи. Наступне пов'язане з цим питання — про владу президента — відбивало глибокі підозри, що будь-яка інституція служить прикриттям племінної та особистої лояльності. І справді, лідери раз у раз апелювали до вулиці: у найскрутніші часи на словах ішлося про єдину Кенію, а насправді — про трибалістську політику.
Кінець багатопартійного правління
Кеніатта недовго терпів інакодумство. Через п'ять місяців після проголошення незалежності уряд заборонив зібрання громадян. КАНС ефективно поглинула опозиційну політичну партію КАДС, бо один за одним члени партії не мали вибору й ставали перекинчиками[73]. Новий уряд позбувся опозиції. У грудні 1964 року посаду прем'єр-міністра було скасовано, і Кеніатта став президентом. Його багаторічний союзник Оґінґа Одинґа став віце-президентом, але через два роки пішов із посади й заснував Кенійський народний союз (КНС). КНС мав опонувати прозахідній орієнтації країни і перейти на ліві позиції — до класової боротьби й одержавлення економіки.
Одначе політичні партії втрачали своє значення на тлі посилення централізації держави під орудою дедалі більш авторитарного президента. Сенат скасували, а однопалатну Національну асамблею очолили поплічники Кеніатти. Коли 1978 року Кеніатта помер, перебуваючи ще на посаді, його заступив віце-президент Мої. Наступного року Мої був єдиним кандидатом на виборах. У червні 1982 року він оголосив Кенію однопартійною державою, формалізуючи політичні реалії в країні на ціле десятиріччя.
Упродовж наступних десятьох років на долю Кенії випав етнічний конфлікт, економічна стагнація та неприпустимий рівень заборгованості доброзичливим іноземним донорам. Одначе залежність від іноземної допомоги дала міжнародній спільноті важелі, щоб спонукувати Кенію до змін на користь населення, якому обрид стан справ у державі. На кінець 1980-х економіка зупинилася. А тоді почала скорочуватись. ВВП на душу населення становив лише 382 долари у 1988 році, але далі впав до 366 доларів у 1990-му і 328 доларів у 1992-му[74]. Тим часом зростала інфляція. Перед лицем економічної кризи кенійський режим прагнув укласти угоду з МВФ та Світовим банком про продовження економічної підтримки. «Вашингтонський консенсус», як його тоді називали, вимагав від країн, що зверталися по допомогу, робити болючі кроки, як-от скорочення дефіциту бюджету, приватизація промисловості, девальвація валюти, подолання корупції[75].
США погодилися відразу подарувати Кенії борг у 44,7 млн доларів, а ще 130 млн доларів через два роки, якщо уряд виконуватиме вимоги програми МВФ/Світового банку[76]. Це була частина ширшого плану подарувати дванадцятьом африканським країнам південніше Сахари 735 млн доларів боргу. На жаль, у багатьох випадках правителі цих держав більше переймалися власною величчю, аніж працею на благо свого народу. В Кенії, наприклад, уряд наполягав на своїх планах спорудити за 200 млн доларів хмарочос на 60 поверхів, що мав стати найвищою комерційною спорудою в Африці. І тільки після критики Світового банку та країн-донорів керівництво країни трохи заспокоїлося й зменшило масштаб проекту.
Здійснення під тиском економічних реформ поволі почало викликати стурбованість політичною системою. Економічні й політичні інститути можна теоретично відокремити, але вони однаково впливають один на одного. А от як саме це робиться — питання дискусійне. Дехто доводив, що економічна реформа має стати пріоритетом. Демократія — річ непроста з усіма тими фракціями, націленими на вето, із галасливим електоратом, який не дає змоги робити важкий вибір: краще лібералізувати політичну систему після того, як країна забезпечить населенню основні продукти споживання й зручності. Підтримка такого погляду походила з оповідок про азійських тигрів від Тайваню до Південної Кореї, які спочатку збудували здорові економічні підвалини, а потім уже перетворилися на стабільні демократії.
Альтернативний погляд полягає в тому, що недуги, які обмежують економічний поступ, можна подолати лише за допомогою політичної реформи. Закон має самочинний характер в авторитарних режимах, бо влада перебуває лише в кількох руках. Корупцію важко подолати, коли до неї причетні лідери та їхні друзяки. І доки існує хоч крапелька свободи думки й висловлювань, найздібніші й найкреативніші громадяни прагнутимуть жити там, де існують ці свободи. У такому розумінні окремі азійські тигри — виняток із правила, а не навпаки.
Останнього погляду дотримувалися ті, перед ким поставало таке питання при конфронтації з кенійським режимом. Міра наполягання міжнародних гравців на політичній, а не економічній реформі — показовий та успішний приклад «підтримки демократії». Важливо те, що міжнародний тиск підтримував потужні сили в країні, які хотіли, щоб їх почули.
Мої цупко тримався за владу, але вона почала еродувати, бо політичні й економічні умови сприяли появі сил урівноваження в кенійському інституційному ландшафті. Прикрі результати економічної діяльності режиму допомагали опонентам висвітлювати провальну політику Мої та брутальні репресії проти опозиції. Вона виступала за багатопартійну систему як протиотруту для кенійських хвороб.
Спочатку в президента були міцні позиції, і він відкрив сесію парламенту в лютому 1990 року рішучим відкиданням політичних змін. «Кенійці не проти багатопартійної системи через ідеологічні міркування та плани тих лідерів, які прагнуть накинути народові свою волю. Ми просто хотіли сказати, що доки наше суспільство достатньо не згуртується, аби позбутися трибалізму... найкращою є стратегія, що спирається на масову демократичну й підзвітну однопартійну систему», — сказав він[77].
Звичайно, партія не була ані демократичною, ані підзвітною. І хоча, безперечно, в Кенії існували етнічні розбіжності, їх трактували як зручне виправдання відсутності змін. Екс-міністри президентського кабінету Чарлз Рубіа та Кеннет Матіба першими несподівано закликали до переходу до багатопартійної системи, їх негайно арештували, але не змогли примусити мовчати. Зібралися тисячі прибічників із вимогою випустити їх, що призвело до масових заворушень. Чимало людей загинуло. Попри особистий наказ Мої змусити пресу мовчати, всі події знаходили своє відображення в періодиці.
Ґібсон Камау Куріа, опозиційний юрист Рубіа і Матіби, знайшов прихисток у посольстві США, викликавши цим обурення уряду, який протестував проти «неспровокованого втручання в кенійські справи»[78]. Почастішали арешти опозиційних лідерів, проте криза не згасала. Далі події розвивалися в знайомий спосіб і виявлялися у викликах автократичним режимам: репресії призводили до нових протестів, які вели до нових репресій і знову до протестів. Із кожним новим раундом режим ставав ще більш ізольованим та нелегітимним.
Головне питання демократичних перетворень: чи здатна опозиція ефективно організовуватися, щоб використати нову можливість. Аби цього досягти, в Кенії почали швидко з'являтись інституційні елементи: преса, яка відмовлялася мовчати, групи громадянського суспільства, особливо юристи-правозахисники, що захищали в'язнів, бізнес-спільноти, які виступали за зміни, харизматичні лідери, що промовляли з в'язничних камер та підпілля. Видатний лідер луо Оґінґа Одинґа підсумував ситуацію у широко розповсюджуваному листі до президента: «Кенійці хочуть вам сказати, що вони стомилися і незадоволені вашим керівництвом»[79].
74
«Kenya: GDP Per Capita (Current US$)» (World Bank, 2016), http://data.world-bank.org/indicator/NY.GDP.PCAP.CD?locations=KE&view=chart.
75
«Вашингтонський консенсус» передбачає комплекс із десяти вільноринкових економічних реформ, на якому наполягали розташовані у Вашингтоні агенції (МВФ, Світовий банк, міністерство фінансів США), що підтримував економічну експансію та лібералізацію торгівлі в країнах, які розвиваються. Ці засади сформульовано наприкінці 1980-х; вони були покликані викласти змінні глобальні норми для політики розвитку.
76
Jane Perlez, «U.S. Forgives Portion Of Kenya's Loan Debt»,
78
«Five More Reported Killed in Kenya Unrest», Associated Press, July 10, 1990, www.nytimes.com/1990/07/ 10/world/5-more-reported-killed-in-kenya-unrest. html.
79
Jane Perlez, «Rising Political Discontent in Kenya Is Tarnishing Its Progressive Image»,