Выбрать главу

Коли я прибула, мене зустрів наш вельми здібний посол Майкл Реннеберґер. Він дістав газету за 3 січня 2008 року. Там було надруковано: «Рятуйте нашу любу Вітчизну». «Такі заголовки є в усіх кенійських газетах, звучать у всіх телерадіопередачах, — сказав Майкл. — Громадянське суспільство, церква й бізнесова спільнота збиралися та звертались із заявами до основних учасників конфлікту. Вони націлені на рішення». Уздовж дороги, якою ми прямували до готелю, де я мала зустрітися з Кофі, люди тримали плакати зі схожими зверненнями. Це була демонстрація єдності громадянського суспільства, що було проти племінних, соціальних та економічних розламів у країні. «У нас є з чим працювати», — подумала я. Це заохотило мене й додало енергії. Кенійці воліли зберегти свою демократію. Їхнім лідерам треба було дати на це відповідь.

Після короткої прес-конференції разом із Кофі я подалася на зустріч із Кибакі до одного з президентських офісів. Будівля була дуже старою, і, йдучи хиткими сходами на третій поверх, я губилась у здогадках, як же ними підіймався кульгавий президент. Я увійшла до кімнати й потисла йому руку, переказала вітання від президента Буша, а тоді сіла. Президент щось без зв'язку сказав про бажання об'єднати країну й подивився на мене.

«Пане президенте, — сказала я, — ви очолили демократичний перехід у своїй країні, коли вас обрали 2002 року. У вас чудова спадщина. Але тепер ми всі стурбовані, що в політиці панує насильство й гнів». Він хитнув головою. Дивлячись на президента, я почула, що хтось увірвався до приміщення. «Він переміг на виборах», — сказала одна з радниць. Я не звернула на неї уваги й далі зосереджувалася на президентові. Міністр юстиції Марта Каруа говорила, що домовленість про розподіл влади зашкодить демократичним процесам. Результати виборів мали втриматися. «Я тут, щоб допомогти генеральному секретареві Аннану в створенні уряду єдності, — продовжувала я. — Результати дуже щільні, а тому не повинно бути переможених». Здавалося, президент уже погано розумів, що відбувається. Важко було втримати його увагу.

Відчувала, як у бідній кімнаті на третьому поверсі нагрівається атмосфера. І це не через погоду цього літнього дня в Африці. Оточення Кибакі не бажало йти на компроміс, і моя згадка про уряд єдності підняла політичну температуру. Тоді я здогадалася, що сімдесятирічний президент — моя найменша проблема. Його оточення мало намір скористатися здобутками виборів, хоча результати й були щільними.

Оскільки помічники Кибакі говорили дедалі більше, я запитувала себе, чи це справді та сила, що стоїть за троном Кибакі, маніпулюючи хворим дідом. Я адресувала це питання Джендаї. «Трохи так, — відповіла вона. — Але Кибакі впертий. Вони роблять те, що він каже. Він уважає, що переміг і заслуговує бути президентом».

Після кількох гострих, часом сповнених ворожості обговорень ми посідали до автівок і подалися до посольства, щоб зустрітися з Одинґою. Контраст настрою впадав у вічі. Ми пройшли через чудовий садок до добре освітленої кімнати з кондиціонером. Одинґа тримався насторожено, з викликом, але не войовниче. Він сказав мені, що хотів мати реальну владу, посаду прем'єра. Це передбачає право призначати й звільняти міністрів. Він також наполягав, що його партія претендує на одне з ключових міністерств — фінансів або оборони.

Тоді він спохмурнів, і мене занепокоїли його мотиви. Люди залишаться на вулиці, якщо не досягнуть компромісу, наполягав він. Хоча сам відкидав насильство, стало зрозуміло, що Одинґа не контролює всіх відданих йому людей. Я була далеко не певна, що він захоче спробувати.

Я дивилася через кімнату на його молодих помічників. Серед них була Саллі Косґей, яка отримала доктора філософії в Стенфорді. Ми познайомилися, коли Мої вперше відвідав Вашингтон 2001 року. Висока та імпозантна Саллі належала до тих людей, котрим досить увійти, аби відразу привернути загальну увагу, і стало зрозуміло, що президент дослухався до всього, що вона говорила. Сестра Ухуру Кеніатти також вчилась у Стенфорді разом із Джендаї. Раптом я подумки повернулася до розмови з Одинґою, коли він запитав, що я пропоную.

Головне було переконати Одинґу відмовитися від вуличних протестів і вмовити Кибакі погодитися на спільне керування країною. Вони мали піти назустріч один одному якнайшвидше. Я начеркала схему розподілу міністерств і показала її Одинзі. Він погодився, що це «гарний вихідний пункт». Я дала її Джендаї. «Залиштеся й поговоріть із Саллі. А тоді поговоріть із Ухуру. Ви знаєте їх обох. Використайте свої зв'язки», — сказала я їй.

Перед від'їздом я пішла на збори лідерів громадянського суспільства і вислухала їхні заклики створити уряд єдності. Це був приголомшливий гурт: керівники університетів, ділові люди, правозахисники. Вони прилюдно й приватно здійснювали тиск на своїх керівників. Я заохотила їх продовжувати це робити і провела разом з ними прес-конференцію, говорячи про важливість громадянського суспільства за демократії. Я пояснила їм, що обидві сторони недалеко одна від одної й потрібна лише воля. «Самі кенійці наполягають, аби лідери й політичний клас знайшли рішення», — сказала я, щоб нагадати Кибакі й Одинзі про їхні зобов'язання перед народом. І додала, що США допоможуть, якщо вони дійдуть згоди стосовно подальших дій. «Не хочу говорити про погрози та санкції», — сказала я. Одначе пояснила, що півмільярда доларів щорічної допомоги американців Кенії — це частина політики адміністрації Буша з винагородження тих, хто йде до демократії.

Перш ніж прямувати до аеропорту, я зробила зупинку, аби побачитися з Кофі. Ми обговорили результати моїх зустрічей, і він висловив думку, що компроміс міг би спрацювати. Виходячи з кімнати, я подумала: «Він має дуже стомлений вигляд». Скільки йому ще доведеться там лишатися, аби все зробити. Кофі очолював миротворчість в ООН ще з часу руандійського геноциду. І він знав, що ставки дуже високі. «Він залишатиметься стільки, скільки потрібно», — подумала я.

Через десять днів, після багатьох злетів і падінь, йому вдалося домовитися. Для Одинґи було створено впливову владну посаду прем'єра, що послаблювало повноваження президента. «Я закликаю кенійців перейнятися духом єдності», — сказав Кибакі. Наш посол звітував, що Одинґа на церемонії широко усміхався. Він домігся майже всього, чого хотів.

Наступного дня я потелефонувала обом кенійцям, аби привітати їх, і сказала, що мені полегшало завдяки такий звістці з їхньої країни. Це був один із тих позитивних моментів, коли дипломатії вдається запобігти катастрофі.

Розставмо крапки над «і»: залишаючись у Найробі понад місяць, Кофі Аннан тяжко працював, щоб звести обидві сторони докупи. Але за компромісом стояв і вплив США. Одинґа згодом казав, що я твердо й впливово схиляла президента до згоди. Люди з табору Кибакі визнали: тиск «країн-донорів, як-от США» змусив їх передумати. І хто б знав, що можуть допомогти зв'язки, налагоджені багато років тому в Стенфорді між представниками наступного покоління.

Угода про розподіл повноважень дозволила кенійцям залишити позаду виборчі протистояння й повернутися до роботи, принаймні тепер. Інколи молодим демократіям потрібен передих, шанс пережити кризу, жити й боротися в інший день і можливість наступного разу зробити все до пуття.

Два місяці пішло на те, щоб табори погодилися на формування нового уряду, але зроблено це було без насильства. Кибакі й Одинґа разом відвідали долину Рифт на заході країни, де після маніпульованих виборів відбувся міжетнічний конфлікт. Вони закликали до єдності. «Будь ласка, вибачте один одному те, що сталося, аби знову почати жити як кенійці й будувати одну державу», — сказав Кибакі. А Одинґа додав: «Ми тут як лідери... Ми можемо вирішити всі проблеми, щоб панував мир»[92].

Пізніше того ж року прем'єр-міністр Одинґа прибув до мене з візитом — до Держдепартаменту у Вашингтоні. Він приїхав з торговою місією, щоб запросити бізнес до Кенії. «Як вам живеться із президентом?» — запитала я.

вернуться

92

«Kenyan Leaders in Call for Peace», BBC News, April 24, 2008, news.bbc.co.uk/2/hi/africa/7364273.stm. (Прим, авт.)