На певний час насильства поменшало, коли Лавреано Ґомес прийшов до влади в результаті сфальсифікованих виборів 1950 року й почав правити залізною рукою. Але довго він не втримався, і в Колумбії, як і в багатьох її латиноамериканських сусідів, 1953 року відбувся військовий переворот. Захоплення влади спочатку трактували як лібералізацію, що поклала край авторитарному правлінню Ґомеса й консервативної партії. Проте військовий режим генерала Ґустава Рохаса Пінільї виявився таким самим, якщо не більше, репресивним.
Відчуваючи, що він особисто в небезпеці через зміцнювану опозицію, Рохас у травні 1957 року втік до США, покинувши військову хунту. Того літа консерватори й ліберали нарешті об'єднали свої сили, уклавши новий політичний пакт під назвою Національний фронт, щоб спробувати покласти край насильству[95]. Схема розподілу влади між конкурентними партіями була підтримана плебісцитом у грудні, і коаліція перебрала владу від хунти. На певний час це мало стабілізувати політичну систему Колумбії й дати виснаженій країні нагоду провести політичні та економічні реформи.
Попри домінування в політичній системі цих двох партій був ще ряд домовленостей, покликаних запобігти зловживанню владою. Наприклад, щоб правляча партія не провела зручні лише для себе закони, при голосуванні потрібна була кваліфікована більшість. Згідно з угодою, підпираною Національним фронтом[97], створювалася державна служба, щоб «запобігти використанню посадових привілеїв політичним переможцем». Економічні реформи були розраховані на перспективу і частково виявились ефективними в промисловій сфері. Але намагання збільшити продуктивність сільського господарства шляхом об'єднання малих наділів у великі позбавили господарства 40 % фермерів, значно посиливши напругу в стосунках великих землевласників із селянами[98].
Тож перепочинок виявився нетривалим. А що конфлікт між різними інтересами поглиблювався, з'явилися повстанці, які воліли представляти фракції зі зброєю в руках. У 1964 році першим таким формуванням стала Армія національного визволення (АНВ). Її лідер Фабіо Васкес Кастаньо надихався ідеологією марксизму-ленінізму; він мобілізував селян, студентів коледжів і священиків, які сповідували теологію визволення. Їх також надихав приклад кубинської революції Фіделя Кастро і протистояння бізнесовим інтересам, яким вони навісили ярлик капіталістичних глитаїв. Утворюючи «незалежні республіки» на землях своїх прибічників, вони організовували й озброювали ці сили. У відповідь уряд розпочав операцію «Суверенітет» і відновив контроль над цими теренами. Впродовж наступних десятиріч схема повстанців із захоплення та утримування територій повторювалася неодноразово.
Попри наступ уряду повстанський рух вижив і привабив нових прибічників наративом про збройне протистояння із урядом. І тоді ще більш жорстке й здібне формування обійшло АНВ. Створена 1966 року ФАРК — Революційні збройні сили Колумбії — Армія Народу — мала амбіції більші за контроль кількох сільських анклавів. Вона хотіла повалити колумбійський уряд і створити марксистську державу. ФАРК дуже швидко зміцнювалася. Вже перед 1970 роком президент Колумбії був змушений оголосити в країні стан облоги.
ФАРК живилася не самою ідеологією, а ще й наркоторгівлею. Багато років партизанський рух тісно переплітався з торгівлею кокаїном, і його вже важко було відрізнити від наркокартелю, яким він керував. Прибутки дозволили ФАРК перейти на самофінансування. І хоча й з'являлись інші марксистські групи, ФАРК стала авангардом революції. Її подивляла Гавана й Москва та ліваки по загумінках на Заході. Режим Кастро пропонував не лише натхнення. Він надавав матеріальну підтримку, і лідери ФАРК неодноразово знаходили прихисток в острівній державі. Від часу свого заснування формування мало підтримку СРСР, а також торгувало зброєю й кокаїном із російською мафією. Низові підрозділи підтримки добували гроші й навіть рекрутів серед прихильників марксизму в Європі та в обох Америках.
У Колумбії ФАРК ставала домінантною силою в політичному житті. Звичайним явищем у 1980-ті стали бомбізм, убивства й викрадення людей. Не дивно, що утворилося праве крило, яке цьому протистояло. Землевласники, які не довіряли уряду в справі захисту, почали оплачувати збройні групи, що їх обороняли. Тож АУК, тобто Об'єднані сили самооборони Колумбії, заповнили пустку на іншому боці політичного спектра. Брутальні й безкомпромісні ескадрони смерті тероризували сільські терени й убивали людей, яких підозрювали в симпатіях до повстанців. Ба більше, набагато численніші поліція та армія закривали на це очі. Праві військові формування мали друзів на високих посадах, і це дозволяло їм діяти безкарно.
Уряд був у розпачі й намагався всіляко зупинити насильство. Почалися мирні переговори, і деякі групи демобілізувалися, але ФАРК та АУК процес не зачепив. Тож і далі шалів терор. На виборах 1990-го було вбито трьох кандидатів у президенти. Намагаючись посилити вплив уряду, 1991 року скликано конституційний конвент, що розширив права президента, але дарма.
Уряд усе ще не знав, на яку стати — то поборював повстанців, то намагався замиритися. Коли 1998 року президент Андрес Пастрана вирішив вивести урядові війська з п'ятьох муніципалітетів, ФАРК відсвяткувала перемогу, посиливши терор у центрах із найбільшим населенням. Пастрана успадкував безлад від свого попередника, що його каденція була позначена корупційними скандалами, і відчував: вибору в нього немає. Проте він недооцінив зростаючу силу ФАРК і ступінь посилення повстанців через його рішення.
Наприкінці XX ст. колумбійські військові та поліція не мали доступу до приблизно 30 % країни. Послаблена держава не мала змоги боронити ні своїх людей, ні територію. В руках правих військових формувань та лівих повстанців були засоби насильства, і вони воліли їх використовувати. Колумбія здавалася занапащеною державою.
Розроблення й перероблення «Плану Колумбія»
Наприкінці 1990-х уряд США зрозумів, що не може більше стояти осторонь, коли Колумбія занурюється в хаос. Наркотики походили з регіону Анд і зокрема з Колумбії, а далі переправлялися до американських міст, бо ФАРК та інші картелі знаходили охочих їх купувати потойбіч кордону зі США. «Війна з наркотиками» не мала успіху, бо не було стратегії припинення їхнього надходження з Південної Америки. Вашингтон вирішив втрутитися. Команда президента Клінтона розробила «План Колумбія» і розпочала його реалізацію 1999 року за підтримки обох партій у Конгресі.
Одні аспекти цього заходу були зрозумілими, інші — ні. Очевидно, що США хотіли спинити трафік наркотиків і допомогти колумбійській владі стабілізувати країну. Це означало роботу проти картелів і врожаю наркотичного зілля за допомогою авіарозпилення хімікатів, перешкоджання, захоплення та ліквідацію наркодилерів, щоб припинити їхній контроль над частинами країни. План передбачав розширення допомоги фермерам у надії, що вони відвернуться від повстанців і почнуть вирощувати альтернативні культури, а не коку. У цей спосіб програма намагалася дати раду економічним і безпековим викликам, які вели до хаосу.
Плутанина в реалізації Плану сталася через невизначеність зі ступенем втручання США у громадянський конфлікт і підтримку колумбійських військових у боротьбі з повстанцями та озброєними групами. Члени ФАРК у деяких колах розглядалися як борці за свободу проти землевласників-глитаїв. І ще одна проблема. Поліція й військовики, які були отримувачами допомоги США, тісно перепліталися, на жаль, із правими озброєними загонами, які вдавалися до злочинів у ім'я порядку. Політику та насильство, що чинили повстанці, непросто було відокремити від наркоторгівлі. «План Колумбія» чесно і наполегливо виконувався, допомога зростала з кожним фінансовим роком, хоча залишалося невирішеним питання про те, чи допомагати озброєною рукою уряду в боротьбі з повстанцями.
95
Утеча Рохаса була результатом серйозного громадянського протистояння складних та важких переговорів між лідером ліберальної партії Альберто Льє-рас Камарґо і лідером консерваторів Аавреано Ґомесом, що розробив Бенідормську угоду, котру підписали 24 липня 1956 року і за котрою в березні 1957 року оприлюднено Сіджаську декларацію. У ній визначено правила Національного фронту, які окреслювали структуру, що дозволила б країні повернутися до мирного правління. Домовилися: партії по черзі висуватимуть президентів упродовж чотирьох каденцій: спочатку ліберальна партія, а потім консервативна, знову ліберальна і знову консервативна (насправді цей механізм працював довше). Половина кабінету мала складатися з лібералів, а половина — із консерваторів. Половина губернаторів — ліберали, а половина — консерватори. Партії працювали, щоб усунути Рохаса і створити тимчасову хунту на час до виборів. Хунта угоди дотримала.
97
Declaration of Sitges, July 20, 1957, http://college.cengage.com/history/world/keen/latin_america/8e/assets/students/sources/pdfs/119declaration_sitges.pdf.
98
Natalia Springer, «Colombia: Internal Displacement — Policies and Problems», United Nations High Commissioner for Refugees, Status Determination and Protection Information Section, June 2006, 1, www.refworld.org/pdfid/44bf463a4.pdf.