Коли в 2001 році Джордж В. Буш обійняв посаду, він уважав, що «План Колумбія» не має під собою ґрунту, якщо не врегульовані ці напруження в стосунках. Він попросив мене провести огляд нашої політики щодо Колумбії у Раді національної безпеки. Проте після нападів 9/11 питання про стан справ із «Планом Колумбія» (і багато інших проблем зовнішньої політики) привертало менше уваги, бо ми всі переймалися нагальними потребами оборони країни.
Невідповідність підходу Боготи до проблеми також ускладнювала американську політику. 2 червня 2001 року Пастрана підписав із ФАРК «угоду про гуманітарний обмін» в'язнів на солдатів. Того ж року у жовтні уряд підписав із ФАРК угоду в Сан-Франциско-де-ла-Сомбра, зобов'язуючись обговорити припинення вогню. Пастрана удев'яте погодився продовжити існування безпечних демілітаризованих зон, цього разу до січня 2002 року. Зони стали притулком для ФАРК, де можна тренувати бійців і безкарно розпочинати наступ. Урядові блокпости довкола зон виявилися неефективними і сприяли викраденням за викуп.
Проте, погодившись на продовження часу існування зон безпеки, Пастрана спробував вдатися до сили й до перемовин, аби передати ФАРК свій месидж. Він збільшив кількість військових блокпостів і розвідувальних рейдів демілітаризованих зон. У відповідь ФАРК відмовилася продовжувати мирні переговори. Тоді Пастрана мобілізував 12 000 військових із підтримкою з повітря. Не встиг уряд розпочати дії, як дипломати з 10 країн і католицька церква в останню хвилину підписали угоду. Розпочалися мирні перемовини.
Беручи до уваги останню спробу Пастрани, президент Буш вирішив повернутися до проблеми військової допомоги взимку 2002 року. Він хотів надати колумбійському уряду сильнішу підтримку. Адміністрація Буша вже визнала ФАРК, Національну визвольну армію та АУК терористичними угрупованнями. А тепер вона хотіла гнучкості у використанні антитерористичного фінансування супроти повстанців. Була потреба захистити важливі нафтогони, на які постійно нападали ліві партизани. І все-таки, як зауважила «Нью-Йорк таймс», це означало «різкий відхід» від політики США, яка зосереджувалася виключно на боротьбі з наркоторгівлею[99]. З погляду адміністрації, обидва завдання — знищення наркоторгівлі та ліквідація повстанців — були нерозривно пов'язані між собою. Це робило політику США зрозумілою. Подальші події змінять спосіб мислення колумбійського уряду.
Через кілька днів «Нью-Йорк таймс» повідомила, що четверо колумбійських повстанців захопили літак на внутрішньому рейсі зі старшим сенатором Хорґе Едуардо Ґехем Турбаєм на борту. Це стало останньою краплею для Пастрани, котрий оголосив про призупинення мирних переговорів. Коли повстанці проігнорували ультиматум про звільнення сенатора, колумбійські війська розпочали наступ та відновили контроль над головними містами півдня країни. Але ФАРК отаборилася в джунглях і продемонструвала свою силу, викравши Інґрід Бетанкур, кандидата на президентських виборах 2002 року.
Пастрана звернувся до США по невідкладну військову допомогу. Але схвалена Конгресом програма боротьби з наркобізнесом вартістю 1 млрд доларів для андського регіону забороняла надавати допомогу колумбійським військовикам, які приборкували повстанців. Багато хто в Конгресі не хотів, щоб Америка ще більше втягувалась у конфлікт, який вони вважали таким, що неможливо розв'язати. І вони піддали критиці колумбійських військовиків за корупцію та порушення прав людини. Сенатор Патрік Лейгі критикував передусім запит адміністрації за те, що той «пропонує переступити межу між боротьбою з наркотиками і боротьбою з повстанцями». У новому плані, сказав він, «ідеться не про зупинку трафіку наркотиків, а про боротьбу з партизанами»[100].
Президент знову попросив мене зібрати основних членів Ради національної безпеки — віце-президента, держсекретаря та міністра оборони — і відповісти на прохання Пастрани надати військову допомогу. Дискусію відкрив Колін Павелл. «Я скептично оцінюю можливість успіху і не впевнений у бажанні Пастрани йти проти ФАРК», — сказав він. Павелл додав, що Держдепартамент уважає, що мільйони доларів, які США витратили на спробу переконати селян вирощувати альтернативні культури, змарновано. Усі з цим погодилися, і я після наради пішла до Овального кабінету й сказала президентові, що очевидного способу вийти із трясовини в Колумбії немає. Отакою була наша позиція, коли 26 травня 2002 року обрали Альваро Урібе.
Під час передвиборчої кампанії Урібе обіцяв країні «демократичну безпеку», як він це сформулював. Він був відвертим: досі колумбійський уряд намагався вести перемовини зі слабких позицій. Вони зазнали невдачі. А він піде іншим курсом: розтрощить загони повстанців, відновить контроль уряду, проведе політичні реформи й погодиться лише на капітуляцію повстанців із обох боків політичного протистояння.
Вибори Урібе і його завзятість змінили умови й масштаби участі США в Колумбії. Мені Урібе став зрозумілішим, коли новообраний президент завітав до мого офісу в Білому домі 21 червня, за два місяці до складання присяги. Радник із національної безпеки часто зустрічається з політичними лідерами, які ще не є очільниками держав або ще не пройшли інавгурацію. Наприкінці таких зустрічей мимохідь може зайти президент. Це частково питання протоколу, але водночас дає президентові змогу ніби здаля, без зобов'язань, оцінити людину.
Коли Урібе увійшов до кабінету, я відразу ж окинула його оком: приземкуватий, але хода впевнена. Він справив на мене враження людини непохитної, цілеспрямованої, поважної, без особливого почуття гумору. Я запитала, що він називає «демократичною безпекою». Урібе пояснив, що в Латинській Америці «безпека» здавна асоціювалася з правими диктаторами, а він прагнув дистанціюватися від цього. Тож під цим виразом він розумів безпеку всіх колумбійців — і політичних союзників, і супротивників.
Ми обговорювали проблеми його країни й «План Колумбія». Він наголошував на потребі військової допомоги. «Лише з економічною допомогою ми їх не подолаємо», — сказав він. Я заперечила й узялася пояснювати, що Конгрес обмежує наші дії. На півслові двері розчинилися, трапивши колумбійців зненацька. Президент не має стукати в двері. Урібе схопився на рівні ноги й так і стояв, говорячи про свої надії на мир у країні. Президент Буш слухав, а тоді запитав, чи він серйозно налаштований завдати ФАРК поразки. «Так!» — вигукнув новообраний президент.
Після інавгурації, через два місяці, Урібе повернувся до Вашингтона. Цього разу його приймали в Овальному кабінеті. Зарубіжні лідери, які входили до цього невеликого, але елегантного бастіону демократичного урядування, здавалося, відчували, який потенціал тут панує. Зазвичай вони приходили сюди, аби переконати його хазяїна в тому, що США мусять підтримати їхню справу, хоч який страшний виклик за нею міг стояти.
Урібе досяг свого за лічені хвилини. Він сказав президентові, що не хитнеться в боротьбі проти терористів, ФАРК, використовуючи мову, якою сам президент Буш висловлювався після 11 вересня. Визнаючи, що збройні формування теж винні у хаосі в країні, він зобов'язався демобілізувати АУК та інші групи або й почати поборювати їх. А коли президент легко порушив питання про співробітництво між правими збройними формуваннями та колумбійською владою, не відступився. Він пообіцяв використати всю силу правової системи, аби притягти їх до відповідальності, яку б високу посаду вони не обіймали. Він додав, що це єдиний спосіб відновити довіру до правової влади, законодавчого органу, зокрема президентської влади.
Президент Буш мав останнє запитання, від якого, щиро кажучи, мене пересмикнуло: «У вас вистачить снаги вбити їхніх лідерів? Бо це єдиний спосіб покласти усім їм край». Сидячи на софі навпроти колумбійського міністра закордонних справ, я думала про те, чи їй та іншим членам делегації запитання президента не здасться надто нецеремонним. Потрібно було мати твердий характер, щоб вижити за умов насильства в колумбійській політиці. Тим часом батько Кароліни був президентом країни, пережив багато замахів, намагався провести реформи і, зрештою, не зміг цього зробити через насильство. Вона була втіленням колумбійського досвіду. І хто ж такі були ми, американці, аби так напролом ставити під сумнів їхню рішучість?
99
Juan Forero, «Administration Shifts Focus on Colombia Aid»,
100
«Reaction of Sen. Patrick Leahy to the White House Budget for Fiscal Year 2003 (Including Budget Highlights)», press release, Office of Senator Patrick Leahy, February 4, 2002, http://lobby.la.psu.edu/_107th/123_Farm_Bill/Congressional_Statements/Senate/S_Leahy_020402.htm.