Часто-густо керівництво не пасувало до етнічно-релігійної мішанки. Іраком спочатку правив сунітський король, а потім сунітський диктатор Саддам Хусейн, хоча 60 % населення було шиїтами. Правляча сім'я в Бахрейні — суніти, а 70 % населення — шиїти. Схід Саудівської Аравії — 10 % країни і нафтоносний район — заселений переважно шиїтами. Впродовж усієї історії сунітські монархи нехтували потребами населення, через що ширилася недовіра. Башар аль-Ассад — алавіт (алавіти — нечисленна шиїтська секта). А сирійське населення складається з приблизно 75 % сунітів і 13 % курдів. Склад ліванського населення: 27 % сунітів, 27 % шиїтів, 40 % християн[106]. Керування країною здійснюється за усталеною формулою. Президент має бути християнином, прем'єр — сунітом, спікер парламенту — шиїтом. Ліванська шиїтська «Хезболла», тобто «Партія бога», переважає на півдні країни й у великій частині Бейрута. Достоту вона є відгалуженням іранського Корпусу вартових революції й одержує накази, гроші та духовну підтримку з Тегерана.
Картина ускладнюється стосунками між шиїтським Іраном і Саудівською Аравією, найважливішою сунітською державою. Сунітські правителі — і в цьому є рація — звинувачують Іран у заохочуванні розвалу їхніх держав, у спробі побудувати «шиїтський півмісяць» від Середземномор'я до Перської затоки[107]. Вони засуджують інфільтрацію, як вони це називають, перського Ірану в арабські справи, і кожна сторона це протистояння може простежити до початків ісламу. І хоча особливої любові між арабами-шиїтами та іранцями немає, сунітські лідери намагаються зібрати їх докупи, скрізь убачаючи іранський вплив. У результаті вибухнула війна чужими руками в Ємені, де іранські союзними протистояли Саудівській Аравії та ОАЕ. У Сирії, Іраку, Ємені, Лівані регіональні держави змагалися за вплив, ускладнюючи й без того вибухонебезпечну внутрішню політичну ситуацію.
Тож як можна порушувати питання демократії, коли Близький Схід палає? Чому б не почекати, доки регіональні війни й конфлікти не вщухнуть? Відповідь на ці запитання в тому, що люди в регіоні можуть виявитися не такими терплячими. Стримувана фрустрація Арабської весни нікуди не поділася. Економічний ландшафт із повільним зростанням та низькими цінами на нафту спонукає до змін. Населення Близького Сходу молоде, й останні опитування свідчать, що воно невдоволене статусом-кво: понад дві третини арабської молоді вважає, що їхні лідери мають більше робити для покращення прав і свобод[108]. Саме тепер формується ландшафт майбутнього в Тунісі, Єгипті, Іраку, державах Перської затоки. Колись і до Сирії прийде мир, і в цій країні сформуються інституційні рамця.
Найважливіше те, що аргумент на користь потреби демократії на Близькому Сході так само сильний, якщо не сильніший, ніж будь-де у світі. Це найкраще відбито у знаменному маніфесті арабських інтелектуалів[109].
Арабський звіт 2002 року про розвиток людини висвітлив страшну картину майбутнього Близького Сходу. Написаний арабськими соціологами й академічними вченими звіт попереджав про близьку кризу, якщо регіональні лідери не звернуть увагу на три аналітичні розриви, а саме: свободу, права жінок, знання. Дослідники порівняли поступ в арабському світі з розвитком азійських тигрів і, на диво, Ізраїлю. В резюме «Мідл Іст квортерлі» йшлося: «Стрижневий засновок доповіді: бідність — не тільки справа прибутку»[110]. У резюме зацитовано Надера Ферґані, основного автора доповіді: «Невільна людина — бідна. Безправна жінка — бідна. Людина без доступу до знань — бідна». І на завершення: «За всіма дими критеріями арабський регіон, навіть у найбагатших зонах, можна назвати збіднілим».
Отже, доповідь визначала поступ у розвитку не за економічними показниками, а за рівнем соціально-політичної свободи. Це був зрозумілий месидж арабським лідерам: змінюйтеся або продовжуйте своє відставання від світу.
Уперше я прочитала Арабський звіт про розвиток людини, коли мою увагу звернув на нього працівник Ради національної безпеки. На мене справили враження його щирість і кількість порушених табу. Якось уранці я захопила з собою копію звіту до Овального кабінету. «Пане президенте, вам варто це прочитати», — сказала я. Потім я роздала примірники іншим, зокрема Дональду Рамсфельду, Коліну Павеллу, міністрам оборони і закордонних справ. Це був не єдиний, але дуже важливий фактор у формуванні Порядку денного свободи — ми вважали, що США надто довго не звертали уваги на відсутність свободи на Близькому Сході. У червні 2005 року в Каїрі я виголосила промову, визнавши цей факт. «Упродовж шістдесяти років моя країна, Сполучені Штати, переймалася стабільністю коштом демократії в цьому регіоні Близького Сходу, і ми не досягли ні першого, ні другого. Відтепер ми підемо іншим курсом, — сказала я. — Ми підтримаємо демократичні надії всіх народів». І далі продовжила, що давно настав час змін. Час особистої свободи, чесних виборів, припинення насильства й залякування громадян та конституційного захисту для всіх.
Попри те що регіональні обставини сьогодні менш сприятливі, ніж у 2005 році, я й досі так думаю. Стабільний Близький Схід колись стане демократичним Близьким Сходом. Лише через інститути люди з усіх релігійних та етнічних груп можуть знайти шлях до мирного захисту своїх інтересів і прав. Якщо диктатори й авторитарні монархи не можуть більше гарантувати цілісність і процвітання своїх країн, то їхнє місце мають зайняти демократичні інститути.
Ірак: коли падають тирани
Я сиділа у своєму кабінеті, намагаючись упорядкувати в часі події кількох останніх днів. Іракські збройні сили не дали серйозну відсіч американським військовим. Війна, що почалася 19 березня 2003 року, мала б, здавалося, завершитися 9 квітня.
Телевізор був увімкнутий, але я не звертала на нього уваги, бо поринула в роздуми, плануючи свою наступну роботу. Обов'язково потелефонувати Коліну про початок відбору послів. Йому теж доведеться повернутися до ООН. Тепер, коли війна закінчилася, ми зможемо взяти на борт росіян і французів. [Міністр фінансів] Пол О'Нілл має потелефонувати своїм колегам і обговорити стабілізацію валюти та зменшення боргу. Це може стати непоганим проривом. Може, президентові варто подзвонити Шираку й Путіну. Ні, трохи зарано.
Раптом мою увагу привернув рух на екрані. Розлючена іракська молодь стягла з постаменту й потрощила на землі масивну статую Саддама Хусейна. Яка мить! — подумала я собі. — Це схоже на 1991 рік, коли статуї Йосипа Сталіна падали по всій Східній Європі. Іракці звільнилися від монстра.
Проте в Іраку ця мить перетвориться на міраж. Коли перша спроба повалити подобу диктатора не вдалася, хтось — може, й американський солдат — порадив узяти мотузку. І був жахливий момент, коли солдати США видерлися на повалену статую, щоб підняти там американський стяг. На щастя, тверезих голів виявилося більше, і раптом з'явився іракський стяг.
Може, це була метафора парадоксу підтримки переходу до демократії за умов окупації. Американська військова влада створила можливості. Проте нову державу мали будувати самі іракці.
Упродовж наступного десятиріччя й далі іракські лідери докладали всіх зусиль, щоб убезпечити свій народ і почати надавати важливі послуги. Треба віддати їм належне: вони намагалися діяти через свої нові демократичні інститути, переймаючись у парламенті й вільній тепер пресі бюджетним фінансуванням і міністерськими посадами. Кілька лідерів мирно пішли з посади, і іракці тричі ходили на дільниці, щоб їх замінити. Громадяни відкрито протестували і воліли зробити свій уряд підзвітним. Країну переслідувало екзистенційне питання: що таке федеральний Ірак? У курдів була одна відповідь, у шиїтів — інша, і ще інша — у сунітів. Попри це іракські лідери вчилися працювати разом і довіряти один одному. Це було важко.
106
«Lebanon», CIA World Factbook, https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/geos/le.html.
107
Насправді це не іранська ідея. Вже майже сторіччя в етнологів і етнокульту-рологів ця зона називається «життєвим півмісяцем».
108
Усі ці дані походять зі щорічного опитування Берсона-Марштеллера, виданого в 2016 році. Більше див. у вид.: The Arab Youth Survey 2016, www.arabyouthsur-vey.com.
109
Для написання доповіді з цього питання за Програмою розвитку ООН було залучено незалежну групу експертів із арабського світу. Провідним автором став єгипетський економіст Надер Ферґані, який працював із такими арабськими вченими: М. Abido, А. А. Аіі, N. Аіі, Μ. М. Al-Imam, М. Al-Khalidi, F. Al-Allaghi, Μ. К. Al-Sayed, М. Badawi, G. Corm, M. Dewidar, I. Elbadawi, A. El-Bayoumi, O. El-Kholy, F. ElZanaty, M. Amin Fans, Salim Jahan, T. Kanaan, A. Mahjoub, S. Morsy, N. Mosa'ad, M. A. Nassar, S. Ben Nefissa, H. Rashad, M. Gawad Redha, F. Sarkis, M. Za'alouk, A. Zahlan, H. Zurayk.
110
«How the Arabs Compare: Arab Human Development Report 2002»,