Нижче ми простежимо іракську боротьбу за створення й підтримку демократичних інститутів у надзвичайно складних умовах. Я не збираюся повертатися до рішення про вторгнення в Ірак, бо докладно і чесно дослідила це в попередній роботі[111]. Але варто повторити, що ми повалили Саддама не для того, аби під прицілом зброї запроваджувати демократію в Іраку. Це було б зловживанням американською військовою силою, і я ніколи не радила б президентові реалізувати цю ідею.
Коротко кажучи, президент і його очільник національної безпеки вважали Саддама загрозою безпеці. Ми вважали — на основі розвідданих багатьох країн, — що він відновив свої програми зі створення біологічної та хімічної зброї, а також домігся значного поступу у створенні ядерної зброї[112].
Важливо, що за цим стояв Саддам. Він був давно відомий своєю агресивністю щодо сусідів і постійним пошуком, створенням і використанням засобів масового знищення. Він підтримував терористів — не «Аль-Каїду», але численні інші групи. І ми також боялися, що він може передати зброю масового знищення або технологію її виготовлення деяким із них. У нападі 9/11 комерційні авіалайнери використовувалися як ракети; прагнучи захистити країну, ми не виключали жодного сценарію. Перед катастрофою нам не вдалося з'єднати всі ланки в один ланцюг, і надалі ми це врахуємо.
Після підписання перемир'я на завершення Саддам постійно його порушував. Він намагався вбити президента Джорджа Г. В. Буша. Він обіцяв знищити заборонену зброю, але відмовився надати докази цього, і його постійно ловили на брехні. 1988 року інспекторів ООН вигнали з країни; вони не могли працювати, бо він постійно бавився з ними в кота й мишку. Він вдавався до порушень, відкриваючи вогонь по наших бойових літаках, які забезпечували безполітну зону для захисту наших людей. На певному етапі в 2001 році міністру оборони Дону Рамсфельду було наказано розробити план на той випадок, якщо іракській ППО вдасться збити американський літак. Ми постійно перебували в стані війни з іракським диктатором.
США й 32 країни коаліції вирішили, що міжнародній спільноті час діяти. Резолюція ООН 1441, ухвалена в листопаді 2002 року, попереджала про «серйозні наслідки», якщо Ірак не виконуватиме відповідні умови. Ці факти — або радше факти, як ми їх тоді бачили — стали єдиною підставою для вторгнення в Ірак.
Окремо стояв намір дати іракцям шанс на демократичне майбутнє, і в цьому була своя логіка. В адміністрації дехто, зокрема Дон Рамсфельд, доводив, що після Саддама нам краще настановити іншу сильну особистість. Треба знайти генерала, не причетного до військових злочинів, і нехай іракці самі розбираються. Ідея слушна, але президент уважав, що Америка вже достатньо наробила на Близькому Сході, а результат там був неприйнятний. Через брак свободи в регіоні панували тероризм і нестабільність. Ми знали про складність іракської етнічно-релігійної мішанки. Дати раду цим складнощам могли тільки демократичні інститути, аби люди могли співіснувати, мирно розв'язуючи свої суперечки. Бо інша опція — хтось когось пригнічує — не могла стати формулою стабільності.
Найближча до цього паралель — політика США стосовно Німеччини та Японії після Другої світової війни. США вступали в ті війни не для запровадження демократії; вони долали імперські Японію й Адольфа Гітлера, бо ті загрожували безпеці. Проте, коли режими були повалені, американці зосередилися на побудові демократичних держав-наступниць. Розповідають — можливо, це апокриф, — що напередодні завершення війни Черчилля спитали, що він хоче зробити з переможеною Німеччиною. Він відповів: «Я так люблю Німеччину, що хочу, аби їх було більше». Тобто аби вона була розділена й слабка. Таке класичне мислення про рівновагу влади.
З іншого боку, США уповноважували таких людей, як Конрад Аденауер, відроджувати західну частину Німеччини на демократичних засадах. Разом вони провели введення ФРН у політичні організації демократій — Євросоюз і договір колективної безпеки НАТО — на основі американських гарантій. Подібно до цього засади «Мирної конституції Японії» разюче схожі на засади американської Конституції. І саме Сполучені Штати гарантували безпеку країни, щоб їй не треба було повністю переозброюватися. У початковій версії того, що політологи називають «демократичним миром», ці лідери вважали, що демократії не мають воювати одна з одною. Франція та Німеччина ніколи більше не воюватимуть; вважалося, що й демократична Японія житиме в гармонії зі своїми сусідами. Уточню: ми не гадали, що Ірак — це Німеччина або Японія в розумінні готовності до демократії. Але ми вважали, що мирний і демократичний Ірак — це краще, ніж авторитарна альтернатива. Цей дух мотивував надання іракцям шансу на демократичне майбутнє.
Інституційний ландшафт як темний бік Місяця
Через кілька днів після падіння статуї ми почали займатися тим, щоб країна звелася на рівні ноги й почала функціонувати. Ми бралися до численних видів планування для повоєнного Іраку разом із десятками американських урядових агенцій. Перед вторгненням відбулася навіть великомасштабна генеральна репетиція. Проте пропозиції щодо інституційної інфраструктури Іраку виявилися здебільшого хибними.
Через непрозорість диктатури Саддама ми не могли знати невідоме: як насправді він керував країною. Які важелі залишаться після нього? Коли тоталітарному режимові стинають голову, інституційний ландшафт лишається безплідним. В Іраку ніби утворився місячний пейзаж.
Ми розраховували на інститути — як-от державна служба, — що не мали надійного опертя.
І ми надто довіряли діаспорі, яка жила у вигнанні, а тепер поверталася додому. Ми недооцінили деякі самостійні групи, такі як сунітські племена, шиїтські релігійні управління на чолі з аятолою Алі аль-Систані та курдів, що були компетентними й організованими, проте амбівалентними стосовно об'єднаної іракської держави. У подальших подіях ці актори гратимуть дедалі більші ролі. Через неправильне початкове трактування інституційного ландшафту ми втратили чимало цінного часу.
Під американським стягом
Хаос перших тижнів швидко змусив адміністрацію натягти віжки окупації Іраку. Оскільки американці мають меншу історію колонізації, ми вважали ідею окупації неприйнятною. Коли командувач генерал Томмі Френкс надіслав проект декрету, котрий він збирався оголосити після поразки Саддама, я була нажахана. «Це звучить, як у Цезаря», — сказала я начальниці відділу зв'язків із громадськістю Анні Перес. Ми переглянули й пом'якшили документ. Навіть порадилися з юристами, чи треба нам називати себе «окупантами». Британців це не хвилювало. Вони наполягали, що з юридичного погляду в нас немає вибору. Пригадую, як мій британський колега Девід Менінґ попереджав: «Вас однаково трактуватимуть як окупантів. Єдина проблема — чи здаватиметеся ви їм компетентними».
Власне, ми передбачили гуманніший, м'якший підхід за участі Офісу реконструкції та гуманітарної допомоги (ОРГД) на чолі з генералом у відставці Джеєм Ґарнером, котрий керував операцією «Створи зручності» для курдів у 1991 році. Джей мав вирушити з невеличкою командою, знайти держслужбовців, котрі змогли б керувати країною після звільнення високопосадовців-баасистів, і координувати Іракську перехідну владу (ІПВ), що складатиметься з курдів, депортованих сунітських і шиїтських лідерів, які повернулися, аби взяти країну під власний контроль. У самому Іраку залишилися лічені потенційні лідери, котрі пережили режим Саддама. Президент Буш хотів, аби вони обов'язково були включені до ІПВ.
111
Condoleezza Rice,
112
«Iraq's Continuing Program for Weapons of Mass Destruction»,