Проте іракські лідери продовжували боротися з головними проблемами урядування, і, власне, це було сумно. Наш Конгрес був жорстким в оцінці їхньої некомпетентності. Мало хто зважав на те, як важко змушувати працювати демократії, особливо нові. В одному випадку, під час свідчень перед Комітетом сенату в закордонних справах, я ледь не втратила терпець. Коли один сенатор нескінченно бубонів про те, що іракці досі не ухвалили бюджет, мені знадобилося все моє терпіння, аби не відповісти: «І ви теж». Легіслатура розвиненої американської демократії не спромоглася ухвалити бюджету 2003, 2005, 2007 роках. Іракці нарешті зробили це 2008 року; за цим бюджетним законом витрати становили 48 млрд доларів. Вони вміло розв'язали питання з надходженнями від нафти, і курди погодилися на формулу бюджету перед ухваленням закону про нафту.
Закон про вуглеводневі ресурси розроблявся в 2007 році. За конституцією, «нафта й газ належать народу Іраку», але в ній не визначено поняття автономний регіон і не передбачено його визначення. За браком чітких правил курди ухвалили свій регіональний закон і залучили чималі іноземні інвестиції попри юридичні неузгодженості. Курдські умови ведення бізнесу набагато більше орієнтовані на ринок, а тому привабливіші для ділових людей.
Інколи шиїтські партії підтримують курдів, бо хочуть більшої гнучкості для півдня, включно з нафтовидобувним регіоном.
У курсі з політичних ризиків в аспірантурі Стенфордської школи бізнесу ми розглядаємо гіпотетичний приклад: чи інвестувати в нафтові поля Курдистану попри заперечення Багдада? Десь 70 % часу ці майбутні бізнес-лідери йдуть на ризик. Саме на такий настрій курди й розраховують (і досі не помилялися).
Іракці домоглися певного поступу і в інших непростих питаннях. Однією такою бомбою уповільненої дії для Іраку був статус Кіркуку — регіону, який заходить і на курдські терени, але населення там переважно сунітське. Курди погрожували анексувати його, що збільшувало вагу виборів у провінції. Ухвалений 2008 року закон про вибори у провінціях вітали як віху. А наприкінці 2009 року іракці ухвалили критичний закон про державні вибори, відійшовши від конституційної кризи, яка загрожувала затягуванням виборів. Експерт стосовно Іраку доктор Хайдер Ала Хамуді зауважив, що США не подавали жодних зауважень. Іракці зробили це, хоча сам процес, як він сказав, «був плутаним, проте спрацював»[115].
Коли в січні 2009 року закінчився термін адміністрації Буша, складна проблема Іраку перебувала на першому місці. Але попри всі випробування й жертви я нарешті відчула, що іракці готові скористатися своїм шансом на демократію. Іноді їм краще було б прислухатися до нашої поради, проте часто все саме собою налагоджувалося. Президент Буш щотижня розмовляв із Малікі — обраний лідер із обраним лідером — по відеозв'язку. Це слугувало утвердженням для іракського прем'єра і способом підштовхнути його в правильному напрямку. Тепер усе залежало від нього.
Країна пройшла довгий шлях, і тепер вона була більш безпечною, за що я вельми вдячна. Я завжди летіла на військову базу США, здебільшого в Туреччині. Там я сідала на С-130 до багдадського аеропорту, перебуваючи в кабіні з молодими пілотами, які часто служили в Національній гвардії. Звідти ми вертольотом «Чорний яструб», у якому біля вікон лаштувалися кулеметники, летіли до «зеленої зони» — захищеного анклаву для міжнародної спільноти й кількох іракських високопосадовців.
Одного разу, коли ми збиралися приземлитися, літак раптом злетів. «Що сталося?» — поцікавилася я, сподіваючись, що мій пульс заспокоїться і я зможу дихати.
«О, пані, там мінометний обстріл. Але ми не знаємо, це випадково чи зумисно стріляли по нас», — відповів молодий чоловік.
«Гадаю, це не має значення», — зауважила я.
Іншим разом піщана буря не дала долетіти до «зеленої зони» вертольотом. Довелося їхати так званою «сошею смерті», обабіч якої часто лунали вибухи. Ми подолали цей шлях без пригод, але коли наша автівка поволі рухалася поміж зупиненими вантажівками й легковичками, я намагалася не вдивлятися в зосереджені обличчя моїх охоронців.
Остання поїздка до Іраку показала мені, які відбулися зміни. Я обійшла всіх політиків і приєдналася до них на ланчі вдома у Талабані. Але Хакім був хворий і запитав, чи не відвідаю я його. Він жив у «червоній зоні». Я мала податися туди, куди ще рік тому не поїхала б.
Дорогою до будинку священнослужителя скрізь були ознаки конфлікту. На вулицях рясніли вирви від мінометних вибухів і стояло немало розбомблених будинків. Всюди були іракські патрулі, а в небі періодично з'являлися вертольоти. Але нарешті скрізь було тихо, і люди займалися своїми буденними справами: власники крамничок продавали крам, а покупці його купували, і молодь бавилася на вулиці.
Коли моя броньована автоколона проїздила вулицями повз цих людей, я відчувала задоволення й надію. Може, колись іракці, які пережили такий хаос, втішатимуться миром і демократичним майбутнім. Я відчувала, що ми дали їм шанс.
Після перемоги над Ісламською державою
2011 року президент Обама виконав передвиборчу обіцянку й вивів усі американські війська з Іраку. Чинність Угоди про статус військ (УСВ), яку ми підписали 2008 року, добігала кінця. По правді, тверда дата — 2011 рік — була компромісом із Малікі, який хотів показати, що Ірак може стояти на власних ногах. Наближалися вибори 2009 року, і він уважав, що цей крок буде популярним. Усі (як і Малікі) гадали, що УСВ стане темою нових перемовин і буде продовжена. Він сказав президентові Бушу, що зможе зробити це після виборів — він мав на увазі свої, а не наші вибори.
Адміністрація Обами не змогла продовжити УСВ. У новій угоді мали лишитися всі прийнятні для Пентагону пункти попереднього документа. Міністр оборони за президентів Буша й Обами Боб Ґейтс сказав таке: «Для угоди міг би бути єдиний шанс, якби він [президент Обама] сам дієво підключився до справи, а цього не сталося»[116].
Шкода, бо Ірак перебував на шляху до кращого майбутнього. Американські та іракські жертви були недаремними. Як би не трактували рішення про вторгнення до Іраку 2003 року, найважче було позаду, прийнятний ґрунт для Іраку і всього регіону було створено. На остаточних виборах 2010 року, перед виведенням американських військ, голосування іракців показало чудовий результат: з великим випередженням переміг шиїт Айяд Аллаві як глава об'єднавчої партії, що перебувала поза міжрелігійною ворожнечею і яку підтримали суніти. Політична система починала зміцнюватися, і насильство зменшилося.
Мене раз по раз запитували: «Маючи нинішню інформацію, ви однаково радили б уторгнутися в Ірак?» Ну, те, що ми знаємо сьогодні, не може вплинути на те, що ми робили вчора. І тому, якби я знала, що ми не будемо готові утримувати контингент у країні, нехай і обмежений, аби допомогти Іраку прийти до демократичної стабільності, мені було б набагато важче ухвалювати рішення.
Коли американський контингент відбув додому, віце-президент Джо Байден оголосив, що Ірак стабільний і вільний. Наполовину він мав рацію. Того року громадянська війна в Сирії стала новим фронтом проти стабільності й миру. Рештки «Аль-Каїди», яку «Велика хвиля» перемогла в Іраку, перегрупувалися за кордоном. Нині разом із хаосом, який не визнає державних кордонів, вони повернулися й сформували стрижень нової загрози — так звану Ісламську державу, або ІДІЛ. Наші розвідувальні агенції визнали, що прогледіли появу загрози. Іракці були погано підготовлені, аби самим дати раду цій проблемі. ІДІЛ вдерлася у вакуум.
Без стабілізуючої руки американського впливу Малікі дав волю найгіршим своїм інстинктам. Це був гордий і колючий чоловік, який усе каталогізував — дрібниці, індивідуальні сприйняття, реальності. Місяцями він використовував владу, щоб переслідувати своїх ворогів, особливо Таріка аль-Хашема, якого він звинуватив у намірах повалити існуючу владу. Це відштовхнуло сунітів, а він дедалі більше наполягав на власному баченні міжрелігійної ворожнечі — із сил безпеки й поліції повиганяв компетентних командирів та взяв натомість лояльних до себе осіб. Звичайно, вони були здебільшого шиїтами, що збільшувало міжрелігійну напругу.
115
Haider Ala Hamoudi, «Post-War Iraq: Slow and Steady Progress»,
116
Bob Gates, Interview with Bret Baier, «Fox News Reporting: Rising Threats, Shrinking Military», Fox News, May 10, 2016, video.foxnews.com/v/4887449378001.