За десять років на посаді Малікі себе вичерпав. Попри успіх на виборах 2014 року багато іракців більше не довіряли своєму прем'єру і не поважали його. Він також втратив довіру США, особливо після того, як іракську армію вибили з Мосула. Згадується Джаафарі кілька років перед тим; спочатку він намагався втриматися. Погрожував вивести своїх людей на вулиці. Проте хитрощі не допомогли, і він швидко пішов, сказавши, що повернеться до парламенту працювати, щоб здійснити те, що було для нього важливим. Йому дали церемоніальну посаду віце-президента, і, щоб зберегти обличчя, він погодився на компроміс. Це була зріла відповідь меткої людини. Зазвичай арабські владні особи так просто не відходять. Це означало, що в Іраку щось змінилося на краще.
Країна продовжує працювати в квазідемократичному режимі — інституції слабкі, але вони принаймні є. Парламент збирається, а тоді розпускається через бойкот тієї чи іншої фракції. Потім знов парламентарі збираються, але результатів немає, хоч вони й намагаються працювати. Прем'єр-міністр Хайдер аль-Абаді втримався під час кількох голосувань за недовіру уряду. Він тримається, реформує кабінет, перетрушує уряд, сподіваючись налагодити роботу. Люди протестують проти некомпетентності лідерів, а після кривавого інциденту десь рік тому держава більше не втручається.
Згідно з інформацією «Фрідом Гауз», уряд поважає основні права іракських громадян, працює десяток приватних телестанцій і 150 друкованих видань. Інтернет не обмежується, доступне арабське супутникове телебачення, хоча останніми роками журналісти скаржаться на переслідування з боку різних релігійних груп. Іракські спортсмени беруть участь у світових змаганнях, зокрема в Олімпійських іграх. Вони вже не бояться покарання від брутального диктатора у разі програшу.
Жінкам належить чверть місць у парламенті завдяки формулі, що міститься у виборчому законодавстві 2009 року. Спільнота в Іраку консервативна, і жінки стикаються з перепонами, що є незаконними, а також урядовими обмеженнями. 45 % відсотків студентів і один із трьох університетських викладачів — жінки[117]. Це крок уперед.
Гарантується свобода віросповідання, що не може змінити жодна релігійна організація. Але з країни продовжують витискати релігійні меншини. Це робиться не з політичних міркувань, а тому що уряд не може захистити їх від фанатичної міліції і терористів. На жаль, іракська держава не здатна захистити своїх громадян і в ширшому розумінні. На вулицях Багдада регулярно вибухають бомби, за що відповідає ІДІЛ, яка досі окупує чимало іракських теренів.
Але поволі іракські сили безпеки, сунітські племена, курдська пешмерга, американська авіація й радники витискають ІДІЛ. З кінця 2016-го контингент США в Іраку налічує 5000 осіб — це половина від того числа, яке генерали хотіли залишити в 2011 році, коли Ірак був стабільний.
Досі немає певності в позитивному завершенні війни з ІДІЛ. Але вже можна сподіватися, що так званий халіфат, який ісламісти сподівалися запровадити, не справдиться і групи екстремістів буде знищено. Складніше відповісти на запитання, чи виживе об'єднаний Ірак. Коли завершиться війна, курди зажадають більшої автономії. З 2014 року вони збільшили свою територію на 40 % і захопили кілька сіл біля Мосула й Кіркука. Барзані перейшов до радикальної риторики й каже, що землею, политою курдською кров'ю, вже ніколи не володітиме Багдад. Багато спостерігачів вважають, що він готує плацдарм для переговорів після завершення війни. Інші ловлять його на слові. Зрозуміло одне: курди створили відносно мирний та квітучий регіон усередині нестабільного Іраку. Іще подивимося, чи захочуть вони дистанціюватися від Багдада, чи розлучитися з ним.
На півдні шиїтам доведеться знайти спосіб протистояти тяжінню «іранського півмісяця». Підтримувана Іраном міліція заявить (і не безпідставно), що й вона зробила свій внесок у поборення ІДІЛ. Тегеран матиме вплив, але який? Один екс-посол сказав: «Якби Іран стояв біля керма, іракці не видобували б нафти 4 млн барелів на добу... ще й не тримали б низькі ціни, бо Тегерану потрібні надходження». Іран не хотів би знову побачити в Іраку американський контингент, навіть обмежений. Іракські шиїти — араби, а не перси, і це завжди було обмежувальним фактором для впливу Тегерана. Іранці пануватимуть, якщо не буде американських противаг. Масштаб диктату Тегерана залежатиме від політичного вибору — і нашого, і їхнього.
На інститутах Іраку позначиться те, крізь що він пройшов, аби перемогти ІДІЛ. Може, з'являться нові «Статті про конфедерацію», що відбиватимуть геостратегічні реалії країни. Досягнення будуть, якщо ситуація залишиться демократичною. Наразі Ірак і Туніс — єдині арабські країни, що мають квазідемократичні інститути, на які можна зіпертися. Коли Близький Схід заспокоїться, може, й з'явиться новий шанс для демократії. Цього разу з'явиться те, чого не було раніше, — політичні інститути. Хоч і які слабкі, вони зможуть мирно залагоджувати відмінності між народами.
Єгипет і Туніс: Коли діди зазнають поразки
Дивна то була поїздка. Я спала неспокійно тієї вересневої ночі 2008 року після візиту до Муаммара Каддафі в лівійській столиці. Моя вечірня зустріч із «Вождем» виявилася довшою, ніж передбачалося; моя група охорони непокоїлася біля дверей, бо їй заборонили заходити до кімнати. До Тунісу я прибула проти ранку. І прокинулася в тривозі, як буває після химерного сну. Чи справді я обідала в кухні з його охоронницями, які, кажуть, є його доньками? Чи справді він подарував мені відео — на світлинах у музичному супроводі була я, — що називалося «Чорна квітка в Білому домі»? Гаразд. Якою б не була дивною його прихильність до тебе, дяка Господу, візит завершився. Час іти далі. Подумай про те, що треба сказати Бен Алі.
Конференц-зала, як і скрізь на Близькому Сході, була розкішною. У ній містилося стільки малахіту й золота, що російський Зимовий палац перед нею тьмянів. Президент Тунісу Зін аль-Абі-дін бен Алі мав фарбоване смолисто-чорне волосся і тримався щиросердно, але на відстані; я швидко збагнула: що довше я говорю, то менше це його цікавить. Я хотіла зупинитися на кількох моментах у справі співробітництва в боротьбі з тероризмом, а ще на спірному питанні про те, що Туніс зобов'язувався прийняти кількох своїх громадян, які були в'язнями в Гуантанамо. Бен Алі наполягав, буцімто все вже зроблено. Однак це не відповідало дійсності, і ніхто з його почту не наважився сказати, що він помиляється. Він був задурманений і повільний, раз по раз гублячи нитку розмови. Це нагадує мені зустріч із Хосні Мубараком, — подумала я. — Він завжди розповідав якісь втомливі історії, з інтервалом у кілька хвилин на тій самій зустрічі повторював одне й те саме. Так буває зі згасаючими старими, які не мають контактів, а оточення не скаже їм, що відбувається. Сумно.
Через три роки, спостерігаючи за подіями «Арабської весни» 2011 року, що розбурхали світову уяву, я пригадала ті зустрічі з Мубараком і Бен Алі. Вони не помітили її приходу, хоча й мусили б. У їхніх країнах був високий рівень невдоволення. Безробіття, корупція і безсилля уярмленого населення, а ще брутальність сил безпеки. Громадянин міг уникнути гніву поліції, тільки якщо тримав язик за зубами. Неможливо було не побачити щоденного приниження — безпросвітних злиднів, владних бюрократів та люті, яку вони породили.
«Пане президенте, починайте реформи, доки ваш народ не вийшов на вулиці»
Як ми зазначали, авторитарні режими не полонять усе суспільство, як того хотіли б тоталітарні вожді й правителі з культом особи. Залишається простір для незалежних організацій — бізнес-груп, університетів, громадянського суспільства. Розмір і тривкість цього простору неоднакова в різних країнах, а інколи і в межах одної. Шанс для реформ є, бо існує зародок інфраструктури, яку можна використати як підвалини.
117
Dr. Tahani Alsandook, Government of Iraq Ministry of Higher Education, presentation at the NAFSA 2016 Annual Conference, June 1, 2016, https://www.nafsa.org/_/File/_/iem_spotlight_augl6_iraqihighered.pdf.