Другий шанс для демократії
Люди у відчаї заполонювали майдани, як-от Тахрір — з'явилися нові можливості для демократичних перетворень. Проте енергія в Каїрі та інших великих містах не мала цілі й політичної мети. І Айман Нур, і «Кефая» спробували каналізувати пристрасті моменту, але були вже безсилі, бо всі ресурси витратили на попередню боротьбу з урядом. Нобелівський лауреат Мохаммед ель-Барадеї повернувся додому, але він задовго пробув за кордоном, роблячи корисну справу в МАГАТЕ, і був відірваний від прагнень Єгипту. Світські сили, які президент мав би плекати у попередні роки, у критичний момент не змогли об'єднатися.
Мубарак силувався врятувати свій режим, але було вже запізно. Він відмовився піти, але звільнив кабінет і вперше за свого правління призначив віце-президента — Омара Сулеймана. Щодня відбувалися сутички між урядом та опозиційними силами, а сили безпеки не могли підтримувати лад.
На третьому місяці кризи Мубарак продовжував наполягати, що він втримуватиме владу до оголошення виборів. У драматичній промові 10 лютого 2011 року він нарешті сказав, що не балотуватиметься на наступних виборах, але доти з посади не піде. Надто пізно: єгиптяни закликали до його негайної відставки, а дехто — до страти. Він подав у відставку наступного дня і передав владу Верховній раді збройних сил. Військові узялися наглядати квапливе написання перехідної конституції. Багато хто побоювався, що швидкий перехід до виборів не дасть світським силам достатньо часу, щоб зібратися й конкурувати на виборах. Вони мали рацію. Добре організоване «Мусульманське братство», що тепер мало легальний статус політичної партії, більшістю по всій країні перемогло на мирних виборах. Після завершення всіх раундів парламентського голосування «Братство» одержало 47 % місць. «Братство» обіцяло не висувати кандидата на виборах президента, але слова не дотримало. Переміг Мохаммед Мурсі — перший ісламіст, обраний главою держави в арабському світі. Кошмар Мубарака став реальністю, і частково це була справа його ж рук. Він як ніхто інший відповідав за голий політичний ландшафт і домінування «Братства».
Звичайно, на цьому історія не закінчилася. «Мусульманське братство» панувало недовго — галасливо й некомпетентно. У країні були поважні економічні проблеми: катастрофічно скорочувалися зарубіжні резерви й падала національна валюта. Мурсі благав про допомогу, обіцяючи провести економічні реформи. На виконання вимог МВФ за пакет позик на 4,8 млн доларів. США пообіцяли Єгипту 250 млн доларів, але сказали президентові, що уважно моніторитимуть його урядування.
Шукаючи за кордоном допомоги, Мурсі, одначе, робив усе, аби забити клин між урядом та мільйонами світських єгиптян і релігійними меншинами. Проект конституції не передбачав запобіжників для прав жінок. На переконання критиків Мурсі, документ надавав Аль-Азхару, найстарішому єгипетському університету, що користувався найбільшим авторитетом у сунітів, можливість судити про прийнятність для релігії державних законів.
Під тиском Мурсі й далі обіцяв компроміс, але тривав ісламський і автократичний ухил у його політиці та її наслідках. Слушно чи неслушно, та його звинувачували в нападах на релігійні меншини і на тих, хто не ставився до ісламу з належною повагою. Арешт 30 березня популярного телевізійного сатирика Бассема Юссефа за образу ісламу й Мурсі, здавалося, демонстрував нерозривний зв'язок президента з його вірою. Не минуло й тижня, як група мусульман напала на головну катедру коптської православної церкви, де чинили задушне поминання християн, убитих у міжрелігійній сутичці. Очільник церкви, папа Тавадрос II, звинуватив президента в тому, що він їх не захистив.
Мурсі не зробив нічого, щоб угамувати своїх критиків. Здавалося, він просто подвоював ставки, збільшуючи вплив «Мусульманського братства». Він призначив ісламістів на 13 із 27 посад губернаторів у країні. Якщо в нього й були наміри об'єднати єгиптян, щоб подолати їхні релігійні відмінності в демократичних інститутах, то він це добре приховував. Країною прокотилися люті протести, у яких зіштовхнулися мільйони прихильників Мурсі й мільйони його критиків, а майбутнє Єгипту хиталося тим часом на терезах.
1 червня армія дала президенту дві доби залучити опозицію й знайти рішення. Він цього не зробив, і 3 липня його вигнали. Тисячі демонстрантів вітали військовий переворот. Інші тисячі протестували. Насильство тривало кілька місяців, але зрештою армія навела порядок.
Провели президентські вибори на кшталт попередніх. Участь у них взяли два кандидати, і переміг генерал Абдель Фаттах Ас-Сісі. Лідери «Мусульманського братства» були заарештовані, й багато хто, зокрема Мурсі, перебуває за ґратами; їм загрожує смертна кара.
Отаким нині є становище у Єгипті. Учетверте в його сучасній історії країною править військовий. Здебільшого, яків попередні 60 років, у країні надзвичайний стан. Парламент виконує роль печатки. Неурядові організації, передусім із зарубіжним фінансуванням, перебувають в облозі. Лідери «Мусульманського братства» за ґратами, а його прибічники пішли в підпілля — це п'ята колона в Єгипті, яка підтримує насильство й бере участь у терористичній діяльності. Демократичні можливості 2005 і 2011 років залишилися в далекому минулому.
Проте попри такі похмурі перспективи й репресії, розпочаті режимом Сісі, мрія про більш вільний і демократичний Єгипет залишається. Про це свідчать історії активістів, які з великим ризиком для себе продовжують виступати за реформи. Одна така молода єгиптянка вчила юриспруденцію і права людини на Заході й 2011 року повернулася до Єгипту, щоб допомогти країні повністю реалізувати свій потенціал, разом із колегами й мільйонами таких самих єгиптян, витривалих у лихолітті після Мубарака. 2014 року її заарештовано за участь у протесті біля президентського палацу. Це була демонстрація нової суворої заборони протестів. Справа привернула громадську увагу, коли її засудили до трьох років ув'язнення, а вона використала цю нагоду, аби висвітлити долю тисяч в'язнів, які перебувають у забутті, у гірших умовах і зазнають знущань. Під тиском міжнародних закликів до її звільнення Сісі пом'якшив присуд, але понад 450 днів їй довелося просидіти за ґратами. У такий спосіб вона приєдналася до довгого списку демократів-активістів від Ґанді до Мандели, які сплатили високу ціну за те, щоб у їхніх країн був кращий шанс на свободу.
Тепер на волі й не зламана, ця молода активістка та інші такі самі дають підстави вірити, що в Єгипту є надія. Вони вивчили важкий урок викликів перед ними й довели, що задля справи ладні взяти цей тягар на свої плечі. Колись майбутнє Єгипту стане світлішим, і в них з'явиться можливість здійснити свою мрію. Нехай це і віддалена перспектива, але ті, хто думає інакше, не враховують людського бажання жити вільними.
Туніс торує шлях
Мухаммед Буазізі спалив себе на знак протесту проти тиранії й несправедливості за режиму Бен Алі. Він був простою людиною, якій обридла принизлива необхідність платити хабарі, щоб тримати свій малий бізнес на плаву. У його країні були проблеми після падіння Бен Алі в січні 2011 року. Але, на відміну від Єгипту, Туніс подолав перешкоди на своєму шляху, принаймні поки. Він ухвалив конституцію за підтримки світських та ісламістів. Знайшов у своїй новій системі місце для людей, яких попередній режим змусив до вигнання, як і посадовців того режиму. Провів кілька вільних і чесних виборів на місцевому й національному рівнях. І в роки після повалення Бен Алі він багато разів мирно передавав владу від однієї партії до іншої.
Бен Алі й Мубарак були схожі, неначе копії один одного — стомлені, далекі від проблем і сподівань свого народу. То чому ж Туніс пішов уперед, а Єгипет зазнав поразки?
У Єгипті за Мубарака і в Тунісі за Бен Алі була відомою ісламістська організація, яку уряд заборонив, але яка вижила в підпіллі. Як і «Братство», туніська головна ісламістська група, що називалася «Енахда», знову з'явилася, щоб відіграти головну роль у спробі сформувати новий демократичніший уряд. Проте, на відміну від «Братства», «Енахда» трактувала політичних супротивників більш примирливо й демонструвала бажання ділитися владою або й віддати її. І це не просто тому, що туніські ісламісти більш помірковані чи схильні до компромісу (хоча частково це так, особливо стосовно вищого керівництва країни). А тому що «Енахда» та інші актори туніської політики живуть у середовищі, для якого компроміс є кращою альтернативою конфлікту. Діє багато сил, які навзаєм врівноважуються. Як довели деякі дослідники, найважливішою причиною успіху Тунісу порівняно з Єгиптом є не те, що «всі сторони хотіли демократії, а те, що в усіх сторін був єдиний вибір — зійтися на демократії»[123].
123
Sharan Grewal, «Why Tunisia Didn't Follow Egypt's Path»,