Інституційний ландшафт у Тунісі багатший, ніж у Єгипті. «Енахда» — одна з організацій, що змагаються за владу. Вона протистоїть багатьом іншим акторам — від незалежного націонал-робітничого руху до нової політичної партії, яку підтримують союзники старого режиму, й просто до натовпу, який ладен повернутися на вулиці, якщо вважатиме, ніби «революцію» зрадили — гурт виявився потужною силою, що завадила «Енахді» перебрати владу в країні, як це намагалося зробити «Братство» в Єгипті[124].
У Тунісі впливовим гравцем у національній політиці була Національна профспілка, що входила до складу коаліції груп громадянського суспільства — включно з адвокатами, правозахисниками тощо, — які 2015 року одержали Нобелівську премію миру. Національна профспілка Тунісу відігравала інтегрувальну роль у боротьбі за незалежність країни в 1950-ті роки і завжди мала певну автономію від панівного режиму. А от Національна профспілка Єгипту завжди була певним продовженням держави й не мала національної легітимації, щоб ефективно відігравати незалежну роль після 2011 року. Якби Мубарак відкрив більше політичного простору в середині 2000-х і більше зробив для незалежності таких інститутів, як профспілка й судова влада, єгиптяни мали б кращі позиції для використання можливостей, створених на майдані Тахрір 2011 року. Натомість, принаймні наразі, цей момент лишився в минулому.
Але як самоспалення Мухаммеда Буазізі стало іскрою, що запалила весь регіон, так і історія боротьби Тунісу за демократію відлунює поза його межами, передусім у Єгипті. Перемоги Тунісу крихкі, і в майбутньому, напевно, траплятимуться відступи. Але його досвід є уроком для продемократичних сил регіону.
Туніський приклад демонструє важливість диверсифікованого інституційного ландшафту. Країна має яскраве громадянське суспільство, що виявляло активність на всіх сходинках переходу після Бен Алі. Часто продемократичні сили діють ізольовано від більшості населення — їх очолює інтелігенція, переважно у великих містах. Національна профспілка Тунісу, що нагадує «Солідарність» у Польщі, надала опозиції тривке опертя й легітимність серед населення. Багатство ландшафту стримувало радикальніші фракції, передусім серед ісламістів. Коли до конституції обговорювалися формулювання, що обмежували права жінок, виникло обурення феміністичних груп і інші члени громадянського суспільства змусили радикалів відступити. Нобелівську премію миру дали квартету туніських груп громадянського суспільства за їхню роль в опосередкованих дискусіях під час бурхливого процесу формування демократичного уряду. Хоча процес цей триває досі й триватиме ще довго, сила цих груп і їхня важлива роль були визнані вчасно.
Попереду в Тунісу ще багато небезпек. Із нього вийшло більше терористів ІДІЛ, ніж із будь-якої іншої країни; в державі також відбувалися терористичні напади. Проте його історія показує шлях створення демократичних можливостей на Близькому Сході й деінде: треба знаходити виборчі округи, що глибоко вкорінені в суспільство й мають широкі виходи на позаміські терени. Урок полягає в тому, що демократія сильніша там, де її база ширша. Доля Тунісу, як і інших молодих демократій, ще не врівноважилася на терезах. Але помалу держава вибудовує стабільне майбутнє і торує шлях для інших.
Чи можуть реформуватися арабські монархії?
Країни, які зазнали найбільшого впливу під час заворушень 2011 року на Близькому Сході, мають спільну рису. Єгипет, Туніс, Лівія, Сирія та Ємен засновані як арабські «республіки» в середині XX ст. Але в той час, як заворушення перекидалися з однієї республіки в іншу, вони оминали регіональні монархії, за винятком невеличкого Королівства Бахрейн. У якомусь розумінні це й не дивно. «Республіки» ніколи не були справжніми республіками, і це не пройшло повз увагу населення. Монархії не орієнтуються на формальні демократичні процедури, але їхня легітимність дедалі зростає. З іншого боку, в республіках здавна спостерігається незбіг між заявами й діями, але 2011 року страх зник, і їхні народи сказали своє слово. Вони говорили, що більше не хочуть мати «пожиттєвого президента». Вони хотіли, щоб нарешті «республіки» стали справжніми республіками.
Хоча досі арабським монархіям, передусім тим, що в затоці, вдавалося опиратися політичним реформам, тепер і для них минув час на перепочинок. І в них гучно лунатимуть вимоги змін. Питання в тому, чи будуть вони готові? Нині проблема полягає у вчасній підготовці.
Чи є реформа освіти заміною політичних прав?
Монархії завжди намагалися модернізувати своє суспільство поза політичною цариною. Вони репресують політичне інакодумство, про що свідчать брутальні покарання менш знаних блогерів у Саудівській Аравії. Крім відставання у справах свободи, Арабська доповідь про гуманітарний розвиток звертає увагу на те, що арабський світ ризикував залишитися позаду через вади у двох важливих царинах: освіті й правах жінок. Ці питання взаємопов'язані зі змінами в регіоні. Освітня реформа стала зручним способом розв'язати гендерні проблеми, принаймні на нинішньому етапі.
Як не дивно, попри патріархальність цих спільнот, дружини монархів доклали певних зусиль для вирішення проблем. Шейха Моза — переконана захисниця цієї справи; вона налагодила партнерство з американськими університетами, як-от Техаський університет сільського господарства й механіки. Вона подорожує світом і обговорює цю тему. Вдова засновника ОАЕ (і мати братів-правителів бін Заїдів), вона не тільки дала освіту своїм донькам, але й відкрила можливості для жінок у своїй країні.
Шейха Фатіма з ОАЕ носить абаю і нікаб і поза сім'єю не зустрічається з чоловіками. Тож примітно, що вона стала жінкою-держсекретарем. У неї завжди був час для мене, коли вона збирала побалакати за чаєм дочок, невісток та інших жінок. Я уважно слухала, коли вони обмінювалися історіями про регіон і життєві обставини різних лідерів. Бачте, існувала мережа дружин від Каїра до затоки, і вони були дивовижним джерелом розуміння складних стосунків, які визначали напрями політики в регіоні.
В ОАЕ неухильно переймалися освітою жінок. Жінки в еміратах відігравали важливу роль в економіці та суспільстві. Вони обіймали посади в політиці, дипломатії та судовій владі. Освіту вони здобували в рейтингових університетах. Кілька з них були моїми студентками й аспірантками в Стенфорді. За даними уряду, жінки становлять понад 60 % студентів у вищих навчальних закладах і 70 % випускників. Сім'ї, які правлять в еміратах, із їхнім невеликим тубільним населенням уважають, що економічний розвиток пов'язаний із правами жінок.
У Саудівській Аравії, найбільш консервативній монархії, реформа освіти тісно пов'язана з покійним королем Абдаллою ібн Абдель Азіз Аль Саудом. Я була свідком цього під час багатьох наших зустрічей. Одна з них почалася вже по одинадцятій вечора. Після активних обговорень довгої низки регіональних політичних проблем — Ірак, Ліван, Іран, палестинці — Абдалла запропонував невеличку перерву. То вже було по першій годині ночі, і я знала, що попереду ще справ не менше, ніж на годину.
124
Marina Ottaway, «Egypt and Tunisia: Democratic Transitions and the Problem of Power», Woodrow Wilson Center, April 18, 2014, https://www.wilsoncenter.org/article/egypt-and-tunisia-democratic-transitions-and-the-problem-power.