Але без урегулювання палестинської проблеми стабільності в регіоні не буде. Намагаючись як держсекретар знайти якесь розв'язання, я 23 рази відвідала Західний берег і Єрусалим. Проте сумна історія незавершеної справи за участю двох держав — не просто питання правильного вирішення проблеми остаточного статусу. Авжеж, треба буде встановити кордони ізраїльської й палестинської держав та подбати про безпеку для захисту обох народів. Треба буде розв'язати проблему з «правом на повернення», на чому наполягають палестинці, які кілька поколінь тому, 1948 року, мусили залишити ці землі — їм треба дозволити повернутися на свою батьківщину, де зараз живуть ізраїльтяни. І ще треба вирішити емоційну проблему й розділити священне місто Єрусалим, яке обидва народи вважають своєю столицею.
Упродовж вісьмох років адміністрації Буша ми намагалися спростити вирішення цих стрижневих проблем, допомагаючи палестинцям створити гідні політичні, економічні, соціальні інститути. Ми вірили, що «Хамас» можна буде зрештою перемогти, якщо палестинці побачать альтернативу — Палестинську адміністрацію на чолі з Махмудом Аббасом, яка позбулася корупції й знайшла спосіб правити мудро.
Палестинці досягли чималого успіху — частково завдяки допомозі США, Європи, Канади — у створенні ефективних сил безпеки, які навіть ізраїльські сили оборони визнали належно підготовленими. Завдяки мудрому керівництву таких людей, як Салям Фаяд, вони також мають поступ у розбудові політичних і соціальних інститутів.
Ніколи не забуду свою першу тривалу розмову з Салямом у місті Шарм-еш-Шейх у Єгипті 2003 року. Президент Буш скликав нараду арабських лідерів для обговорення мирного процесу напередодні зустрічі ізраїльського прем'єр-міністра Аріеля Шарона з Аббасом в Акабі, що в Йорданії. Ми чекали на прибуття короля Саудівської Аравії Абдалли затамувавши подих, сподівалися, що «Хранитель святих мечетей», як його титулують, подолає свої застереження й візьме участь. Чекання здавалося нескінченним, набагато довшим, ніж дві години, що минули насправді.
Салям підійшов до мене й відразу ж почав говорити про американський футбол. Він — економіст, вчився в Техаському університеті. Після кількох марних спроб потрапити до «Файтинґ Айриш» в університеті Нотр-Дам він посерйознішав. У нього вже були ідеї, як збільшити прозорість Палестинської адміністрації — викласти бюджет онлайн, люструвати службу безпеки, котру він називав зграєю гангстерів, покращити життя людей. Він двічі буде прем'єр-міністром.
Під його орудою пошарпана палестинська економіка ожила з припливом закордонної допомоги і збільшенням реального ВВП, який у 2008—2011 роках зростав на 7 % щороку[130]. Я добре пригадую відвідини Віфлеєма в 2008 році. Це було видовисько страшного насильства 2001 року, коли набій ізраїльського танку пробив Церкву Різдва. Тепер ми йшли через новий елегантний готель, де кілька тижнів перед тим відбувся успішний обід на відкритому повітрі для потенційних інвесторів. Салям здобув загальну повагу, зокрема ізраїльтян.
Він був товстошкірим, бо треба ж було брати на себе весь вогонь критики в самій Палестинській адміністрації. Ставлення Аббаса до прем'єр-міністра було контрастним: він двічі його звільняв і знову повертав, коли не було альтернативи. Я спитала Саляма, як він усе це витримував. Він не вагався з відповіддю: «Я налаштований побудувати нашу демократичну державу навіть за умов окупації». І він готовий був це здійснити.
Сьогодні ізраїльсько-палестинський конфлікт поступився місцем регіональним клопотам з ІДІЛ, Сирією, Єменом, тероризмом. Але стабільний Близький Схід потребуватиме розв'язання й палестинської проблеми. І якщо вони колись здобудуть свою Вітчизну — незалежну державу, на яку вони заслуговують, — то це стане результатом створення демократичних інститутів попри всі завади.
Палестинське питання відступило також через зрослу проблему Ірану. Для арабських держав войовничий Іран є загрозою доби: перська влада має підступні наміри на своїх кордонах і агресивно реалізує власні інтереси, тримаючи в кишені потенційну ядерну зброю. Поведінка Тегерана наштовхує на питання: чи й для Ірану настане колись момент істини й відкриються шанси на демократію?
Зелена революція, і що могло б бути
Переконливе зображення скривавленої молодої жінки стало уособленням трагедії іранців. Завдяки соціальним медіа світ побачив їхні бідування. Впродовж кількох днів 2009 року мулли, які 30 років правили Іраном, здавалися вразливими.
Іранська виборча система не вільна і не справедлива. Сама кампанія змагальна, й жінки мають право голосу, проте кожний кандидат мусить пройти сувору перевірку, щоб бути схваленим, перш ніж брати участь у перегонах. На практиці процес очолили прибічники суворого курсу, які відфільтровували всіх потенційних опозиціонерів уряду. Усіх кандидатів-реформістів, як і всіх нелояльних до режиму, дискваліфікували і не допускали до балотування.
Але в 2009 році, коли режим порушив навіть ці куці права, підроблюючи результати виборів на користь консервативних кандидатів, вони зчинили вогненну бурю. І це урок. Навіть невільні й нечесні вибори можуть мати наслідки. У цьому випадку результатом став масовий протестний рух, бо іранцям це вже уїлося в печінки. Сумне видовище іранців, які звертаються до Заходу по допомогу, нагадує нам, що міжнародна спільнота не може ігнорувати біду народу, який прагне свободи. Адміністрація Обами спочатку промовчала, та й потім ледь плуталася. Президент відверто не хотів забруднювати революцію зовнішнім втручанням. Мужні протестувальники несли плакати з гаслами, написаними англійською. Здавалося, вони ладні були ризикнути й пов'язати свій заколот із Америкою.
Нагода довго не тривала. Режим жорстко придушив виступи. Мулли пережили переляк 2009 року й далі гальмують зміни, принаймні на час написання цієї книжки. В усьому регіоні немає більшого розриву між надіями — народу й позицією уряду.
В Ірані населення молоде: 70 % жителів не мають 30 років. У молоді гарний зв'язок із зовнішнім світом, і в містах вона освічена й вихована. У багатьох випадках вона налаштована проамериканськи. Джаред Коен у 2004 році їздив до Тегерана й ще кількох міст. Тоді він був студентом Стенфорду, а згодом очолив у Держдепартаменті в мене і потім у Гілларі Клінтон відділ зв'язків із соціальними медіа. Повернувшись з Ірану, Джаред зв'язався зі мною в Білому домі. «Я не міг у це повірити, — сказав він. — Щойно я сказав, що американець, ніхто не давав мені ні за що платити».
Згодом і я зіткнулася з таким явищем. Як держсекретар вирішила, що треба спробувати покласти край ізоляції іранців, хоча й не можна було нічого вдіяти з урядом. З благословення президента ми створили скромну програму обміну. У першій партії були члени іранського еквівалента наших центрів контролю захворювань; в Атланті вони зустрілися зі своїми колегами. Другою була група молодих митців до 40 років; вони показали свої роботи. Я вітала їх у Міжнародному центрі «Меридіан» у Вашингтоні й висловила певні міркування про університет мистецтв — обережно, уникаючи навіть натяку на політику, щоб не створювати для гостей ані клопотів, ані загроз.
Нарешті іранці дозволили американцям приїздити у складі американської команди борців. У день змагань уболівальники вимахували американськими стягами. Спочатку я гадала, що це уряд заохочував їх. Однак ні. Після такої демонстрації прихильності до США — як виявилося, спонтанної — Тегеран вирішив, що досить обмінів «люди до людей».
Іранці жадають свободи. Теократичний режим аятоли Хаменеї стоїть на своєму. А дехто в уряді прагне поміркованішого курсу, хоча сам і не є поміркованим. Можливо, вони хочуть згладити гострі кути в стосунках із народом: можливо, жінці не слід боятися релігійної поліції, коли блимнула щиколотка; напевно, треба налагодити торгівлю із Заходом, щоб у магазинах було достатньо харчів та інших продуктів. Чому б іранцям не подорожувати й не вчитися за кордоном? Проте контекст той самий. Служба в іранському уряді вимагає васальної відданості засадам режиму: це релігійна ортодоксія, брутальне придушення інакодумства, зовнішня політика, що характеризується месіанізмом, безрозсудністю і ксенофобією.
130