Жоден революційний розвиток не міг би трансформувати Близький Схід більше, ніж кінець теократії в Ірані. Хоча на обрії й не видко появи демократичних можливостей, такі режими крихкі. Теократичний режим очолюють чоловіки на схилі віку. Хаменеї, єдиному реальному володарю країни, вже майже 80, і він нібито хворий. Основне опертя режиму проживає поза містами — це немолоде, менш освічене сільське населення. Корпус революційної гвардії і її спецпідрозділ Кодс захищають інтереси прихильників жорсткої лінії вдома й за кордоном.
До Ядерної угоди зі США та іншими гравцями міжнародного масштабу іранська економіка була в страшному стані, потерпаючи від поганого менеджменту й десятирічного впливу санкцій. ВВП скоротився майже на 10 % у період 2012—2014 років.[131] Безробіття сягало 20 %, хоча багато хто вважав цю цифру заниженою. Ціни на товари щоденного вжитку зросли, а вартість реала впала. Безсумнівно, мулли вважали, буцімто вони виграли час і одержали обіцянку повернення у світову економіку.
Неможливо зрозуміти, чи насправді більша участь відтерміновує занепад, чи зменшується або збільшується тиск у напрямку змін. Але є впевненість у тому, що, щойно з'являться демократичні перспективи, в Ірані є освічена молодь, яка цим скористається. Проте в неї немає незалежних інститутів, щоб можливі зміни каналізувати. Тому режим запобігає появі громадянського суспільства. Якийсь час це не дозволить іранцям повстати проти свого уряду, але якщо це станеться, то режиму або країні буде непереливки.
Розділ 8
Чи такі вже погані прихильники авторитаризму?
У листопаді проти вечора я їхала додому зі школи з дядьком Алтом. Це був день виборів, і ми проминали довгі черги чорних громадян, які чекали на можливість проголосувати. На губернатора Алабами балотувався сегрегаціоніст Джордж Воллес. Я чула розмови батьків про нього і у свій безневинний спосіб знала, що його кандидатура для нас погана.
Я звернулася до дядька: «Якщо всі ці чорні люди проголосують, як Воллес може перемогти?» Дядько відповів, що чорні досі становили меншість (точніше досить численну меншість), а тому не могли перешкодити обранню Воллеса.
«Нащо ж тоді їм цей клопіт?» — спитала я.
«Бо людина зобов'язана голосувати, — відповів він. — І колись це голосування спрацює».
Я спитала його: «А ви будете голосувати?»
«Я ще вранці проголосував, — відповів він, — а також твої мама, тато, бабуся й дядько Рей».
Схоже на марнування часу, — подумала я. Проте саме тодішнє відчуття не забула. Колись це голосування спрацює.
Голосування вперше може стати емоційною подією, особливо якщо все життя вас цього права позбавляли. «Нарешті й ми люди!»[132] Так свої почуття 2004 року пояснила літня жінка з Кандагара, стоячи в черзі, щоб проголосувати на перших президентських виборах в Афганістані. Мільйони афганців зневажили погрози «Талібану» й проголосували. Щоб їхній голос почули, громадяни звідусюди — від найбідніших сіл і до околиць Кабула — вистоювали довгі черги в холоднечу не по сезону.
Мокадаса Сидикі, 19-річна студентка, проголосувала вперше. «Я не можу висловити свої почуття, наскільки щаслива», — сказала вона[133]. У її бюлетені була ще Масуда Джалал, педіатр і матір трьох дітей. Ще кілька років тому жінкам не дозволяли працювати, вчитися, самим виходити з дому. Тих, хто порушував суворий кодекс «Талібану», страчували на футбольному стадіоні. А тепер вони голосували й висувалися на посаду президента.
Ахмед Рашид, який упродовж багатьох років висвітлював кровопролиття в Афганістані й належав до групи підтримки американської політики, написав про вибори як «найбільш зворушливий і пам'ятний день у моєму житті»[134]. Неможливо було стримати своїх емоцій, писав він, коли з колегою-журналістом відвідував виборчі дільниці. «Ми були настільки вражені величезною явкою, впорядкованими чергами, терпінням жінок із малими дітьми, добрим гумором і жартами тих, хто чекав, їхніми історіями про свої втрати і труднощі, що не змогли стримати сліз», — писав він[135].
Подібні сцени спостерігалися в Іраку під час виборів перехідного уряду в січні 2005 року; то було перше вільне голосування за півсторіччя або й за всю історію. Попри спорадичне насильство й бойкот деякими сунітами, явка в країні була висока; навіть у нестабільній Фалуджі стояли черги. Деякі сім'ї йшли разом на дільницю, везучи в дерев'яному візку старих родичів. Батьки стояли в черзі, а діти на вулиці грали у футбол. Виборці виходили з кабінок і вмочували пальці в незмивний атрамент, щоб запобігти фальсифікаціям. «Сто прізвищ у бюлетені — краще, ніж одне, — сказав Фаділа Салех, середнього віку інженер, у центрі Багдада, — бо це означає, що ми вільні»[136]. І в цьому основна відмінність від «виборів» за Саддама Хусейна.
Дивлячись на довжелезні черги афганців, іракців, ліберійців, які чекали на голосування, я розуміла, що глибоко в душі вони вірили: колись таке голосування спрацює. До речі, я завжди ходила голосувати. Бо інакше це було б образою моїх предків, які виборювали це право майже сторіччя після емансипації.
Такий емоційний супровід «голосування» треба задовольнити. Це означає, що першу умову демократії виконано. Люди можуть обирати своїх лідерів і мирно їх міняти в разі потреби. І в майбутньому цей визвольний момент буде перекладено на мову інститутів та ефективного урядування. Можливості для демократії залишаються все-таки можливостями, і якщо їх належно не використовувати — вони зникнуть.
Більшість погодиться, що функціональна демократія краща за авторитарні постанови. Скептики казатимуть, що демократії зазнають невдачі, у той час як авторитарні режими задовольняють потреби людей. Для скептиків переваги демократії не очевидні, принаймні у найближчому майбутньому. Можливо, краще ефективно урядувати. А демократія зможе прийти пізніше.
На підтримку цього аргументу згадаймо приклад Сінгапуру й Китаю — однієї з найменших країн і найбільшої країни. Сінгапур — місто-держава з населенням близько 6 мільйонів, якою впродовж десятиріч залізною рукою правив Лі Куан Ю, «Батько країни». Він перетворив бідну на ресурси ділянку землі на квітучу державу. Сьогодні Сінгапур — вільніший, чистий і безпечний. Можна, звичайно, заперечити, що це крихітна держава й що Лі Куан Ю був просто мудрим чоловіком, який правив за іншого часу, коли демократичні цінності ще не поширилися світом.
Азійські тигри також віддавали перевагу правителям-тиранам, які модернізували їхні економіки, але вони є змішаними системами. Південній Кореї вдалося побудувати стабільну демократію. Хоча не було нічого доброго у правителях-військових, які 30 років очолювали країну. І південнокорейці пам'ятають це похмуре минуле.
Я була на інавгурації південнокорейського президента Лі Мьон Бака 2008 року. Церемонія стала підтвердженням демократії й увінчалася натхненним виконанням «Оди радості» з симфонії № 9 Бетховена. Проте ніщо так не пов'язувало минуле з цим тріумфальним моментом, як військовий парад. Південнокорейський президент стояв на подіумі, а військові підрозділи один за одним йому салютували. Я помітила, наскільки емоційно реагують люди поруч, особливо міністр закордонних справ, який сидів через кілька місць від мене. Південнокорейці знали, що вони утверджують демократію. Відтепер цивільні особи командуватимуть збройними силами, залишаючи в минулому час, коли жорстокі й репресивні військові правителі допомагали їм багатіти, але коштом втрати свободи й національної гідності.
131
Jacob J. Lew, «Remarks of Secretary Jacob J. Lew at the Washington Institute for Near East Policy 30th Anniversary Gala», April 29, 2015, https://www.treasury.gov/press-center/press-releases/Pages/jl0040.aspx.
132
«Afghanistan's Election: Taliban? What Taliban?»,
133
«Afghanistan Goes to Polls»,
134
Ahmed Rashid,
136
John F. Bums, «For a Battered Populace, a Day of Civic Passion»,