При всіх своїх вадах демократія — справа необхідна й вартісна. Це тяжка праця, що супроводжується суперечностями й компромісами і яка, сподіваємося, спричинить щось краще. Її успіхи й невдачі слід розглядати в ширшому історичному контексті, а не тільки в залежності від заголовків у свіжій пресі.
Я сама це бачила під час зустрічі з лідерами Боснії-Герцеговини 2005 року. Країна з'явилася на руїнах Югославії внаслідок подальшого жорсткого конфлікту. Коли війна скінчилася, держава поділилася на три етнорелігійні групи, що не довіряли одна одній і не хотіли жити разом. Відповідь: три президенти, по одному на кожну групу.
Мені пояснили: «Якщо звертаєтеся до однієї групи, обов'язково звертайтеся і до решти, але не разом, а поодинці». Пригадую, мені усе це здавалося трохи смішним, проте якось воно працює. Країна досі накульгує, в ній немає об'єднаного парламенту. Вкрай потрібна конституційна реформа, а тим часом люди живуть за цією неприродною і складною формулою урядування. Урок полягає в тому, що в екстремальних випадках доводиться працювати з тим, що є, тулячи докупи недосконалі компроміси, аби країна і її народ могли прожити ще один день у боротьбі.
І справді, вчитися працювати з недосконалим — спільна тема розглянутих нами випадків. Конструювання демократії — копітка справа. Звичайно, в пристойних спільнотах має відбуватися постійний поступ у боротьбі з корупцією, насильством та нерівністю. Демократичні уряди і їхні народи повинні долати їх енергійно й рішуче. Зручно мислити процес побудови демократії як сходження крутими сходами: підіймайтеся, зупиніться, якщо треба зібратися, знову йдіть угору. Підкреслюючи попередню думку, скажу, що демократичні перетворення не передбачають негайного успіху або неуспіху. Це радше неспинна робота.
Урок перший: працюйте з тим, що є
Демократичні інститути створюються не у вакуумі. Спочатку ми ідентифікували чотири інституційні ландшафти: тоталітарний колапс, який залишає інституційну пустку; тоталітарний занепад, що залишає попередні інститути; авторитарні режими й боротьба за важливий політичний простір; квазідемократичні режими з крихкими й уразливими інститутами. В усіх варіантах є свої проблеми, але наші приклади демонструють, що треба враховувати особливості наявної організації.
Найважчі ситуації виникають за краху тоталітарних режимів, бо культ особи проникає в усі аспекти життя — totalitario, безсмертне слово Муссоліні — в безплідному ландшафті.
Але навіть у цьому випадку треба оцінити те, що є, аби не починати все заново. Ми бачили, що нездатність Америки зрозуміти інституційний ландшафт Іраку призвела до витрат додаткового часу на стабілізацію країни. Суніти мали свої інститути — племена, армію, — але їх недооцінили після падіння Саддама. Інакша стратегія могла б забезпечити хоч якісь підвалини для зруйнованої держави, а також зменшити насильство. Проте панацеєю це не було б. Повоєнна історія Афганістану — гарна ілюстрація такої тези.
Під час підготовки до війни та в умовах її наслідків США разом із союзниками докладали спеціальних зусиль, щоб будувати на основі наявних інститутів. Військові дії провадили мілітарні загони воєначальників з півночі й півдня країни. Американський внесок був незначним — ВПС і спецпризначенці. На відомих світлинах американські вояки у XXI сторіччі підтримують чоловіків на віслюках — атож, саме на віслюках.
Того дня нарада РНБ була бурхливою. Відбувалася вона через два тижні після нападів 9/11, коли наші військові й розвідка були ще не готові воювати із «Талібаном». Президент розхвилювався; він був стурбований тим, що «Аль-Каїда» могла вчинити ще один напад зі свого прихистку в Афганістані. «Чому ми не готові?» — розчаровано запитав він. Слово взяв Джордж Тенет. «Північний альянс [переважно таджицька й узбецька міліція, що протистояли „Талібану“] каже, що росіяни не надали обіцяне спорядження», — сказав він. Президент звернувся до мене: «Зараз же йдіть і зв'яжіться з Сєргєєм Івановим [російським міністром оборони] та з'ясуйте, чому вони не виконали свої зобов'язання».
Я відразу пішла з наради й подзвонила Сєргєю. «Знаю, Конді, — сказав він, — але важко знайти віслюків».
«Віслюків», — повторила я.
«Так. У високих горах пересуваються на них», — пояснив він.
З часом із нашою допомогою чоловіки на віслюках виграли війну з «Талібаном», вигнали з країни «Аль-Каїду». Лідери тих міліцейських загонів стали першими очільниками країни. Хамід Карзай зі своїми людьми очолив південь. Абдул Рашид Достум, Ісмаїл Хан та інші члени Північного альянсу очолили північ і захід. Через три роки Карзай стане президентом, Хан — владним губернатором провінції Герат. А Достум приїде до мене в Білий дім як заступник міністра оборони.
До мого кабінету ввійшов ставний чоловік, якому явно заважали його піджак і краватка. Я ще подумала: Цей чоловік ніколи не вдягав костюма. Достум докладав усіх зусиль, щоб найкраще виконати свою роль, розповідав про потреби Національної армії Афганістану й навчання збройних сил. Але, як і інші воєначальники, він був саме тим стовпом, на який слід зіперти демократичне майбутнє Афганістану. Країна мусила страждати й досі страждає від конфлікту між такими людьми і подібними до них, як і від їхнього зискування на наркоторгівлі. Вони входять до складу центрального уряду, але ревно оберігають свою територіальну незалежність. І хоча чимало міліціонерів демобілізувалося, окремі брутальні вояки лишились.
А проте з 2003 року в Афганістані відбулося п'ять виборів[142]. Національна армія контролює великі міста, але «Талібан», отримавши прихисток у Пакистані, цілком здатний здійснювати терористичні й насильницькі дії. Через п'ятнадцять років після війни країна нестабільна, але в ній більше свободи.
Афганська конституція 2004 року гарантує права жінок на освіту і зайнятість. У них ще є свої труднощі й дискримінація, але це анітрохи не схоже на темні дії за правління «Талібану». 2001 року в афганських школах було приблизно 1 млн учнів, але тільки чоловічої статі. Сьогодні — 8,4 млн учнів, із них 40 % — дівчата. За законом жінки мають 26 % місць у нижній палаті парламенту, що, відповідно, більше, ніжу Конгресі США. Афганська конституція обіцяє підтримувати й закони шаріату, і свободи особи, що є компромісом у вирішенні найнагальніших проблем країни. Вона ніби зависла між сучасними демократичними правилами і стародавніми соціальними звичаями, як-от убивства з помсти. 2009 року уряд нарешті поставив поза законом насильство над жінкою включно зі зґвалтуванням. Тепер жінки можуть подати на порушників до суду й навіть виграти справу.
У 2014 році мулла, який зґвалтував десятирічну дівчинку в мечеті, був засуджений до 20-річного ув'язнення. 2013 року молода жінка виграла справу проти своєї сім'ї, що спробувала силувати її до проституції. З іншого боку, були й невдалі вироки з огляду на права жінок, як-от легкі покарання учасникам групового вбивства молодої жінки 2015 року.
Тобто слабкі демократичні структури, що спиралися на традиційні побудови, ускладнювали поступ, особливо за ситуації з безпекою, яка погіршувалася через дірявий далекий кордон із Пакистаном. Однак Афганістан уже не та країна, де жінок у рамцях урядової політики б'ють і страчують за безсоромність. Закінчився психоз, пов'язаний із правлінням «Талібану». Коли їх спитали, чому вони страчували людей на футбольному полі, побудованому на кошти ООН, речник «Талібану» відповів руба: «Нам потрібен інший стадіон для ігор. А цей ми використовуємо для страт». Афганістану ведеться краще, але з 2001 року є осторога, що виявляються вади будівництва на основі існуючих інститутів, навіть якщо інакше не виходить.
Проте там, де інституційна інфраструктура багатша, є рація її розвивати. Польща показує, що робота з наявними інститутами — навіть якщо вони тимчасово підпільні — покращує можливість успішного переходу в потрібний час. «Солідарність» зростала й міцнішала під час воєнного стану. Цьому прислужилися США, АФП-КВП й католицька церква. Завдяки цій допомозі 1989 року Лех Валенса та його товариші готові були вести країну вперед. Це дає надію, що такі «зелені пагони» можуть ідентифікуватися й підтримуватися ще до появи можливостей. Освічені жінки Тунісу, активні профспілки й групи громадянського суспільства забезпечили країні гарні стартові позиції.
142
Афганістан дотримувався графіку регулярних виборів, але парламентські вибори 2016 року заперечувалися, бо потрібні електоральні реформи не пройшли; врешті вибори відклали.